(Вiд усiєї душi присвячую ці рядки усім вдовам України, в пам’ять про їх загиблих героїчних чоловіків…)
Звичайний день примарної надії…
Звичайний погляд, мрій смутливих повен…
Куди її несе такий самотній човен
В такій об’єднанiй, як ніколи, країні?!..
Куди ідуть вони, новітні новобранці –
Батьки, чоловіки, брати – і, навіть, сестри, -
У ті часи, коли дбайливо пестить
Вона нове життя, яке заснуло вранці?!
До цього ж ніч була… Не ніч – повітряна тривога! –
Самісінька тривога, а не – ніч...
Ще й світло вимкнули… А в тій хатині – піч,
В хатині від батьків – так звана «руська» піч, -
Лише вона зогріє цю малу небогу.
Тут - «руська» піч… А там – орда російська…
Та десь меж ними – меж двома «вогнями» у «вирві» –
Дитині – батько, їй – коханий чоловік, -
І серденько питає: «Саме чому він?!..»,
Бо любить, любить… (Як в часи ці чумові
Вона це розуміє!..) Отож чому він
Таємно від дружини втік до війська?!..
Вона, звичайно, все це зрозуміє! –
Питання – риторичні! – у військовий час…
Та і не відпустила би… Отож помчавсь…
Так він такий хуткий!.. він вижити зуміє!..
І шо ні день, як нова спроба втіхи -
Скрізь безліч справ, безодню почуттів…
«Він виживе!.. він зможе! - почуй ти
Серцебиття вiд донечки… Що всі чутки
Із пекла будней фронтових – нудкі! –
Пред мріями цієй малесенької «квітки»?!..»
«Та ні! Ніяк! – втішається, - не може бути,
Щоб згасла віронька квітучая дитинки! –
Повернеться до нас крізь всі сутінки
Наш батько! – Ми ж біля хатинки
Садок дбайливо взростимо - «картинний»! -
Щоб веселіш йому було стрічать годину
Славетну – Перемоги України! –
Діждемося ми, донечко, Весни, й у Квітні –
Усе палатиме кругом в Красі Новітній! –
В непереможних душах будуть квітнуть
Найблагороднішої гордості – най-незабудки!..»
Аж раптом… несміливий стукіт в двері
Мрій нездійснених перервав політ…
«Невже так швидко?» - перша думка в міть…
«Отож!» - всміхнулась, - треба мріять вміть!..
І зупинилася раптово… Наче вліт -
Обірваний! – мрій блискавичних зліт
Питанням тихо-громовичним: «Від
Чого той стукіт уж занадко бОязкий?! – відверто…».
Воне немов застигла… «Що за гості?..
Ні, не чекала я непроханих гостей! –
Не хочу взагалі ніяких я вістей!» –
Немов весь жар всіх закипаючих страстей
З глибин душі здійнявсь, зірвався і несе
І для самої так незрозуміле – все! –
Зриваючись з вустечок словом злості!..
Вона стоїть… А стукіт не змолкає…
Хоча більш несміливішим стає…
Що ж то за ступор в неї настає?..
Що ж там – підспудне – їй підступно не дає
Звичайність дверей відчинити, зволікає?!
Але вона, здолавши мряч тривоги,
Про себе кинула: «Чого я справді?! Ні - пусте!
Одвіку так у нашій хаті до гостей
Не ставилися! – Може хто з дороги?!»…
І трохи втішившись, якмога швидше,
Вона запори холодіючі зняла…
І… на її життєву авансцену вийшов
В військовій формі незнайомець… Тиша
На мить нависла по-над ними… Лібше
Вона б ніколи вже не скінчилась! - «Облиш нас!» -
Благали очі крізь солдата – Лишенько!..
Немов вона в немовності б залишилась,
Щоб горе невимовне лишилось
Невимовленим… Так весь вік би і ждала!..
Душа дружини люблячої зрозуміла
Все ще до «церемоніальних» слів -
Хоча і щирих, все ж загальних… - «Мила…
Не гнівайтесь за звістку… бо насилу…
Й ми, побратими, можемо триматись… Сином!..
Він справжнім України!.. був... Але… загинув…
Життя поклав вчора за Батьківщину…
Я дуже співчуваю, господине…
Але ваш чоловік… Пробачте мені… винен…
Напевно, треба було більш повільно…
Пробачте… Я цей… Вперше… не зумів…».
А далі… Далі що!.. Як передати -
Віршечками - Глибини тих очей!..
Ті сльози незліченності ночей!?..
Та й навіть неумілости речей,
За Яку вибачався хлопець цей,
Вона і не помітила! - Лице
У першу мить сказало - все! – солдата…
Та ні… Й не так! – Казало серце з ранку…
Що лютий знову її долю розділить…
Розріже душу… Та у неї - вічність-мить
Впаяє… Скiльки ж гомонить
Набат цей обуховий буде?! – Як же жить?..
Та ще й дитинка в сонце-квітках, у ружі,
Біля хатинки щось побачила, - мерщій
Бiжить і кличе голосно так маму з ґанку!..
«Не можу, доню… потім…» - ледве проронила,
Сама ж гадає: «Як сказати їй зуміть?..
Та як самій спочатку це порозумiть?!..
Так я би просто від засмути не зомліть!..
А cльози, сльози… їх уже не зупинить…
А очі, очі… сльозний погляд не захоронить…
А серце, серце… що про нього й говорить…
Душа - не вірить! Та в невірі – не кривить!
Але душа – кричить!.. Чомусь кричить!..
Напевно, знає – Він навік в ній буде жить! –
Душа вдови – солдату вiчная живая світ-могила…
Цей вир емоцій, нездійснених сподівань…
Цей крик замріяної невмирущої надії…
Військовий поруч – мимоволі лиходієць –
Сидить, мовчить, не знаючи як діять…
Але в мовчанні тім всім духом він жаліє…
Мовчить якмога ввічливо, дбайливо! так - нiмiє, -
Мов тінню вірною! - він, розуміючи, німіє…
Та нудко так скрипить пiд ним старий диван!..
А поруч – «руська» піч… А там… Орда російська…
Ну а меж ними? - вдовиних безодня почуттів…
І рідше-рідше славнозвістні йдуть чутки,
Про ту чудову Перемогу-«блискавку» - чудних
Воїв «бліцкригової» горезвісної «чуми»...
О, скільки, скільки ще жінок біль стиглий відчули!...
О, скільки, скільки діток ще небогами зросли -
Старішими на дві нездійснених Весни!..
О, скільки матерів вже втратили синів!..
О, мрії Розпачу!.. О, прірви сльоз рясних!..
Сльозоймища – вiд клятої «руснi»…
І майоріючi по-за «шахедами» - спокійні сни! –
Уся Країна жде - Небогою – Весни!..
І – дочекається! Бо по-над всі часи
Не Перемога – ні! - сама Країна – славнозвістна!..
Але… Велике те «Але», яке наврядче
Колись натхненим «Алелуйя!» зазвучить…
Одна, окремо взята, уночі
Зітхає жінка, та і сльози ллє – мовчки…
Щоб не здогадувалось серденько дочки,
Про звістку злу… Дитинство і так лячне!..
«Ой, лишенько!.. Ой, що ж ти нам приніс, вояче?!»…
То був звичайний день… Звичайно-громозвістний…
Звичайний день військового буття…
Та надзвичайно крає мент один мені серцебиття! –
Що все звичайнішими нам стають оті громинні звістки!..
Дитина спить… І мати спить… І – Україна…
І вічним сном - тепер – її почесний Воїн!..
І в кожного із нас своя – своя, самотня – повінь, -
В такій об’єднаній, як ніколи, Країні!..