Вранці я чую, як небо приходить до мене,
Тихо шепоче: “Уже прокидайся, пора!”
Гладить волосся, немов проникає у серце,
Кличе угору в блакитну свою благодать…
Небо мінливе: то ніжне, привітне, то хмуре,
То спонукає сміятись, то викаже гнів.
Завжди мене розуміє… Яке ж воно мудре!
Як відчуває мій біль, мою душу без слів!
Небо торкається ніг і гукає привітно,
З ним зачаровано йду і вбираю лазур.
Серцю у лагідній сині привільно,
Я в мальовничий полон голубіні здаюсь.
Ввечері небо прощається, йде на спочинок,
Знову шепоче: “Прощай! Не сумуй… Помолись!”
Вранці вертається знову і кличе гостинно…
Безміром спільним, я вірю, ми станем колись…