Коли не знаю, що сказати,
А в серці туга нароста,
Я йду у ліс не для забави!
Природа – мудрість, музи храм.
Без слів природа розуміє,
Тож я мовчу в полоні чар.
Дивлюсь, як дуб старий багріє,
Вбираю пафосу* нектар.
Могутній стовбур обіймаю,
Ловлю чутливо відчуття,
Усі незгоди забуваю
І відчуваю справжній драйв.
Вдихаю запахи безмежжя,
Лечу у глиб тисячоліть,
Де чути вічний спів джерельця,
Неспинний Вічності політ.
Торкаюся кори вустами
І чую дерева тепло…
В душі вирівнюються шрами,
Зникає аура незгод*...
*Пафос – почуття пристрасного запалу, піднесеності, натхнення.
*Незгода (тут) – нещастя, біда, труднощі в чому-небудь.