А парасолька рулить між калюж,
спиняючись, коли велика дуже.
Хоч як ти, осінь, ранок не паплюж,
від крапель, що із вітром, очі мружиш,
і парасолька майже вже летить,
немов кажан нічний не встиг додому.
Та знаєш, що за хмарами блакить.
І вітер – осені підлеглий Голем.
Прозорий і небачений ніким,
несе вітрила, хмари, листя кволе,
несе в якесь далеке дике поле.
І перескочить тин, та спинить дім.