У прірви на краю
Стою одна.
Ще трохи і впаду,
В очах – сльоза.
У серці – туга й біль,
Образи ніж,
Вирує заметіль,
Душа – у млі.
О, ця жахлива мить,
Коли життя
Втрачає сенсу нить,
А путь хистка.
Не покидає страх,
Немає сил,
Та я, немовби птах,
Злечу без крил.
Над прірвою у вись,
У небеса,
Скажу собі: “Зберись!
Забудь екстаз!”
Збираю всю снагу
І дух вітрил,
Не маючи страху,
Лечу за схил.
Як пір’ячко, легка!
В душі – мажор!
Навкруг – краса земна!
Мені вдалось!..