Начебто все як раніше – сторожка тиша,
чорні граки збовтують хмарки ранку,
листя на кленах майстер різьбив, чи вишив,
моя Україна – сувора і ніжна бранка –
уквітчані коси і очі, мов стиглі вишні.
Як важко тобі, моя непідлегла ненька,
як боляче в світі такою гарною бути,
завжди ворогів копиці, а друзів маленька жменька.
Стоїть моє місто рідне на берегах Славути.
Стоїть і буде стояти – мирна тверда фортеця.
Хай тебе захищає щира любов від серця!
*
І сонце вже не здатне обігріть
завітрені війною й болем душі,
у цій страшній, ущент кривавій грі
давно немає прав, що непорушні.
Вже осінь. Перекопана земля,
і квіти вже сховалися в теплиці.
Тепер газон, мов спахана рілля,
і погляд з голубами у травиці.
І клени гублять жовті вже чуби,
платани кидають різьблене листя.
На зболених до сказу попелищах
літають Янголи в полоні у журби.
О, людство!
Озирнися, схаменися!
Не вперше все...
Для себе щось зроби!