Осінній вітровій хмарки жене,
А я впускаю в душу хвилю теплу.
Дивлюсь на дощ і згадую себе:
Наївну, молоду, завжди веселу.
Не знала смутку в холод і дощі,
Жила безжурно, мріяла про щастя,
Під небом зоряним сиділа у дворі,
Не турбувалась про безхмарне завтра.
Не вірила, що в світі є брехня,
Є зло, зневага, підла ворожнеча,
Що є слова різкі, гостріш меча,
А в серці від печалі – порожнеча…
Була я часом мрійна і смішна,
Не помічала плину літ і болю…
Тепер, коли вже срібна голова,
Я іноді сумую за собою…