У вербну Неділю іще вранці-рано
Я встану й співатиму серцем: «Осанна!»
А небо умите дощем, як сльозою.
Я в церкву піду. Піду за лозою.
О, тиждень зостався іще до загину…
Піду. Й по дорозі Господа стріну.
І знову сплітатиму брехні, як вежу…
Лозою вітаю, скидаю одежу…
Він гляне смиренно. Подивиться тихо:
«У серці, у серці шукай своє лихо!»
Лозою гнучкою почне мене бити
За серце лукаве, за серце несите.
І знов на Голгофу вершить свою путь:
«Ті, що співали, ті й розіпнуть!»
Я знаю… Я знаю, Господи милий!
Та в серці сліпому шукаю я силу…
А сили немає! А сила пропала!
Чого ж я тоді вранці-рано так встала?
Чи, може, лежати в лукавому сні?
Господь, а що варті мої пісні?
Що варті пісні без доброго діла?
Упала душа… Упала… Зомліла!
Упала… Зомліла… Від смутку і плачу…
О, милий Ісусе! Що я в світі значу?
Твого винограду… Безплідна я гілка…
Чи, може, в руках Твоїх… Тиха сопілка?