Тихенько вітер гілками тріпоче,
І в нашім парку тиша настає.
А серед ночі дівчина шепоче:
-Миколо, любий, чуєте мене?
Ми оба-двоє з вами українці.
Багато кроків розділяє нас,
Але так хочеться побути наодинці…
До ранку у нас з вами є ще час.
-Та що ви, Лесю! Швидко час спливає.
І добре, що не бачите мене,
Бо ви не пам’ятник, а гарна пишна пані,
А я – лише безногий монумент.
Мені приємно з Вами розмовляти
На рідній мові, милій та співучій.
Я хочу Вам поему розказати,
Яку спалив так швидко та рішуче.
-Миколо, краще про кохання розкажіть!
-Не зміг нікого, Лесю, полюбить.
От начебто красива та вродлива,
А, може, панночка, чи мавка полохлива?
Про всяку нечисть малоросську я писав,
А от коханню час не приділяв.
-Я так хотіла вічного кохання,
Але хвороба допікала зрання,
І, щоб її в собі хоч як позбутись,
Писала вірші. Хочете почути?..
Настала ніч. Співає соловейко.
Микола з Лесею тихенько гомонять.
Наш Гоголь й наша Леся Українка,
У Сакськім парку вічно вам стоять!