Опускається вечір на землю,
Завмирає, здається, життя.
Пурпуровим муаром по небу
Розливається сонячна гра.
У янтарні одягнута шати,
Біля річки сумує верба,
Наче щастя не хоче втрачати
І благає, щоб промінь не згас.
Що в жаданнях берези і клена,
Не дізнається, мабуть, ніхто…
Я й сама у майбутнім непевна
І думок про грядуще – мільйон!..
Де мій дім, де моя Україна?
Що готує їм завтрашній день?
Не втихає в душі ностальгія,
А у серці від збудження – щем…
Занапащений розум війною,
Не втекти від тривожного сну…
Мить прощання бентежна до болю,
В ній зливаються велич і сум…