Скільки літ промайнуло!
Разом з ними – життя!
Як ножем полоснуло
"Ураганів" виття…
Я тремтіла в підвалі,
Як осиновий лист,
Та помітила пані
І не стримала крик.
Я побачила очі
І впізнала її!
Наші мрії дівочі
І розмови вночі.
Нас життя розлучило,
Та з'єднала війна…
Знову десь прогриміло,
Задрижала стіна…
"Здрастуй, подруго мила!
Ти впізнала мене?" –
А вона, як застигла…
І обличчя сумне.
Та, примруживши очі,
Прошептала з імли
У пориві емоцій:
"Галю, подруго, ти?.."
Сльози, спогад про юність…
"Звідки ти?.. Як жила?.."
Під розкотистий гуркіт –
Безліч слів і питань…
Так багато хотілось
Розпитати про все,
Та гриміло все місто
Від незваних гостей…
Ми зітхали невпинно,
Як вітрець степовий:
"Як жили ми щасливо
Без жорстоких убивць!.."
Що не слово, то – туга,
Меланхолії глас,
Розтривожена сурма:
"Де той радісний час?.."
"Де щасливі світанки,
Де життя без біди?.."
"Ми ж не мали і гадки
Про жахіття війни!.."
Всі колишні образи
Раптом втратили смисл…
"Тільки б лихо здолати!.."
"Тільки б знову був мир!.."