Не сумую, що сплін вже крокує з дощами,
Тепле літо живе дотепер у душі.
Воно бродить весь час і лугами, й борами,
Ще у горах звучать милозвуччя лункі.
Атмосфера життя, почуттями зігріта,
Ще бентежній душі все тепло віддає.
Я, немовби ріка, безтурботна і вільна,
Відчуваю його доторкання м'яке.
Не сумую, бо в ніч темноти й прохолоди
Ллється в серце моє напівсонне тепло,
В пориваннях душі є вогні позолоти,
Їх вітрами життя ще у вир не знесло.
Море зріднених душ – у заманливих мріях,
Навіть в тиші звучить міркувань унісон.
Ну а осінь – лиш мить у життєвих мандрівках,
Тихим жалем війне і мине, наче сон…