Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ТРИНАДЦЯТА
БУЗКОВІ ХМАРИ
Опинившись посеред фіолетового простору, Ана збагнула, що стоїть на пурпуровій хмаринці, яка пропливає разом з іншими хмарками туди-сюди - повз велике скупчення величних хмар всіх відтінків фіолетового кольору – від темного баклажану, через пронизливу мадженту і яскраву лаванду, до свіжого бузку, тендітної гліцинії та ніжної розкоші орхідеї… Ана, перестрибуючи з хмарки на хмарку, як у дитячій грі-стрибалці, наблизилася до інкрустованих золотими сяючими променями воріт, що одразу відчинилися їй назустріч, немов би запрошуючи до захмарного міста.
Зазирнувши, мандрівниця побачила, що прямісінько від воріт сяючою смужкою біжить кудись всередину фіолетових хмарочосів золота доріжка. Ана зістрибнула зі своєї хмаринки, опинившись на шляху вглиб дивовижного міста, і рушила. Навколо неї підіймалися різноманітні будинки, що нагадували споруди всіляких епох і народів, які вона колись бачила на уроках з мистецтвознавства. В око кидалися і зовсім чудернацькі архітектурні витвори захмарного зодчества, які дівчині навіть ніколи не могли спасти на думку – такі вони були неймовірні. Будинки, храми, палаци чи-то пропливали повз неї, чи-то вона повз них, і до того ж вони постійно міняли власні форми і декор прямо на очах – і це мало вражаючий ефект, від якого паморочилося в голові. Втім, дівчина зрозуміла як треба опиратися цьому: просто не концентрувати увагу на чомусь одному довго – глянув, і відводь погляд швиденько, і тоді все добре.
Ана йшла по дорозі, і одночасно дорога рухалася під її ногами, немов ескалатор, пришвидшуючи рух з кожним поворотом.
- Справжній хмарний лабіринт! – подумалося дівчині, - Куди ж ти мене ведеш?
І як тільки питання дзьобнуло її думки, доріжка зробила черговий поворот, і за рогом сяючий шлях зупинився. Дівчина опинилася навпроти входу до найвеличнішого і найвищого палацу, який коли-небудь бачила в своєму житті. Палац чимось нагадував розкішне бузкове віття із багатьма поверхами-квітками, що створювали дивовижний ансамбль.
- Цікаво, скільки у цьому палаці пелюсток? – подумалося дівчині.
Простір, немов би прочитав її запитання, тому що в голові засяяла цифра «1001», і це справило на мандрівницю неабияке враження.
І тут грянув дзвін звідусіль і поглинув усе навколо, коливанням озиваючись всередині єства. Низькі і глибокі величні дзвони тривали, наче вічність, а в їхній регістр впліталися тонесенькі і ніжні голоси різноманітних дзвоників, наче тимчасова краса. І це справляло неабияке враження, відлунням розхитуючи душу і піднімаючи кудись, в самий центр цього дзвону.
- Дзвінь-цзінь-цзінь,
Дзинь-дзень-дзень!
Дзвенить Ані
Палац-дзен.
Заходь, доню,
Кличе Маг,
Піднімайте
Дзен на стяг! -
Пролунали слова поверхи дзвону, що не замовкав ані на мить. Двері паласу-лотосу прочинилися, і Ана зайшла в середину.
Пройшовши в центр кола, вона опинилася під склепінням дивовижної сфери, що піднімалася вгору і там ховалася десь у неосяжності ніжно-фіолетових хмар. І тут якась невидима сила підхопила дівчину і підняла, наче у невидимому ліфті, Туди – де Верх поринав в Самого Себе, утворюючи просторовий континуум, що не можна збагнути людським розумом. І Там Великий Маг постав перед мандрівницею у всій своїй величі і невимовній силі.
Якби Ану запитали потім: який він, вона б могла тільки захоплено і замріяно закрити очі і відчути щось таке, для чого в неї не знайшлося слів для опису. Невимовність. Незбагненність. Неосяжність. Тільки ці слова хоч приблизно може відсотків на 5% могли б виявити ті почуття, що всоталися в єство людської істоти в ту саму мить, коли Ана побачила Великого Мага. І це єднання перетворило Ану на когось зовсім Іншого. Але кого? Поки що дівчина навіть не мала можливості замислитися над цим. Враження було настільки приголомшливим, що вона могла одне: дивитися, вдивлятися, поринати усіма фібрами душі в те, що відбувається із нею тут і зараз.
Великий Маг, наблизившись до дівчини, оповив її своїми хмарними обіймами, а потім ласкаво і трохи насмішкувато запитав:
- Ну ж бо, Ано, придивися і скажи: хто я?
І коли Ана стала вдивлятися пильніше і уважніше, то побачила, як хмара-істота стала видозмінюватися і нарешті перед нею постав…
- Цікавезник-Рок? – здивовано промимрила дівчина.
- Цікавезна вигадка, чи не так? – відповіла магічна хмара, видозмінюючись прямо під час репліки і стаючи довгою і хвилястою смужкою, яка оповила в коло приголомшену Ану.
- Змія-Коловратка, це ти?
- Сссс-мішно, правда ж, ссссміятися не пере-сссс-міятися! – прошелестів простір, а потім хмарна істота підстрибнула, закрутилася кількома кільцями, які множилися, і ось вже на підлогу впала дивовижна моташка.
- Чарівний Клубочку, і ти тут? – знову здивувалося дівча.
- Круть-верть, життя сутність – коловерть!
Весела й магічна, неосяжно вічна,
Тимчасово справжня, природно прадавня… - голос безтурботного колобка надавав ситуації гумористичного присмаку, і Ана покотилася під реготу.
Втім, перетворення на цьому не зупинилися, і перед Аною по черзі постали всі, кого вона зустріла, подорожуючи Тут – у світі Потойбіччя: Фіфа Ундіна – господиня Білої Ріки і її брат Делфі, володар Молочного Моря, вогняний Фенікс і Мандрикара, безіменний ельф із Сяйво-Саду Королеви Цитрини, який загадав їй загадку, після якої Ана знову опинилася на шляху, щоб зустріти Зелен-Хащуна, Чудо-Висько та Індиго Зозулю-Шуліка. Наостанок Великий Маг зібрав до купи всі образи і подоби всіх бачених і небачених персонажів: богів, героїв, людей, тварин, справжніх та вигаданих істот, і Ана не тільки побачила, але й відчула всю велич і силу того, до кого вона йшла, щоб знайти Трікстера. І коли вона збагнула це, Великий Маг промовив до неї:
- Все, що ти бачиш, є в тобі. Є тобою. Твоя велич. Твоя сила. Все, що ти знайшла в своєму серці, є твоїм надбанням, і є тобою. Твоє мале «я» співає в унісон з Великим і Неосяжним «Я», ототожнюючись із Величчю і Неосяжністю.
- Але ж я просто шукала Трікстера, Великий Маг! Чому ти мені показав всі свої іпостасі, як мені це допоможе?
- Бо я – твій Батько. І знаючи мене, ти пізнаєш себе. А пізнавши себе у всій величі і неосяжності, ти пізнаєш свій істинний шлях.
- Тобто мій шлях триватиме? Куди? – спантеличено запитала дівчина.
- Головне, не «куди», а «навіщо».
- Навіщо?
- А на це питання ти знайдеш відповідь після зустрічі із тим, кого так затято і наполегливо шукала. Одне можу тобі сказати достеменно. Навіть повернувшись назовні, до світу, який зараз є твоїм, ти навернулася до іншосвіту. Тут ти змінилася. Тепер ти інакша. І куди б ти не йшла, куди б твій новий шлях тебе не вів, яким би звивистим на перипетії і загостреним на обставини не був у подальшому, твоя внутрішня сила завжди допоможе. І всі твої наступні рішення матимуть точку опори в твоєму власному центрі, який опиратиметься на Всесвіт.
- Як це? – не повірила своїм вухам Ана.
- Спробую пояснити на хмарах… Відповіси мені: що ти бачила, йдучи моїм містом, доню?
- Хмари-будинки, хмари-палаци… Але вони втікали з мого поля зору, коли я хотіла їх роздивитися краще, - відповіла, наче студент на екзамені, Ана.
- А що ти робила, щоб втримати рівновагу?
- Не затримувала погляд довше, ніж на кілька секунд, щоб хмари не почали змінюватися.
- Мої хмари – це думки, мислення, як таке, - тривке і невпинне, і схопити його дуже важко, треба навчитися концентрувати власну точку зору, щоб внутрішні об*єкти не тікали від тебе, наче миші, від кішки.
- А як це зробити? – пролунало приголомшливе запитання.
- Думай. Тільки. Про. Одне. З різних сторін. Не відволікайся. Думай. Глибоко. Потужно. Захоплено. Творчо.
- І що буде?
- Спробуй і тоді дізнаєшся…
І Ана спробувала… Вона зупинила свій погляд на одному з облич Великого Мага, яке чомусь нагадувало їй того, до кого вона йшла весь цей час - Трікстера, і не відводила очей. І чим сильніше вона концентрувала свою увагу – тим більш схожим на себе ставав юнак. Ось він вже виокремився із скупчення безлічі істот, які являли собою постать Великого Мага, зробив крок уперед і став окремою постаттю. Хмарний Трікстер навіть підійшов до дівчини, простягнув хмарну руку до неї і торкнувся її щоки, і Ана відчула лагідний дотик бризу на шкірі. І коли вона, немов би піднялася над ситуацією і відчула її з усією повнотою і зрозумілістю до кінчиків нігтів, хмара-юнак розтанув.
- Ти хочеш сказати, що будь-яку істоту можна уявити настільки потужно, що вона стане справжньою? – здивована одкровенням, запитала Ана Великого Мага, і той відповів:
- Уява – велика Сила. Вона творить Усе. Той, хто володіє уявою, той стає Творцем, отже може робити не тільки створінь, але й все що заманеться.
- Тобто стає володарем світу? – подих захопило у дівчини від перспектив і відповідальності.
- Навіть Всесвіту! Але не усього, а лише власного.
- І багато таких творців-володарів у Всесвіті?
Великий Маг загадково всміхнувся і зібравши себе, перетворився на високого на зріст, але звичайного чоловіка, який присів на канапу, матеріалізовану прямо на очах спантеличеної Ани. Фіолетові очі прискіпливо і трохи втомлено вдивлялися в дівчину, яку він посадив поруч із собою і гладив по руці із батьківським терпінням і любов*ю. Нарешті він вимовив:
- А як ти гадаєш?
- Ну, мені здається, що це ті, від кого людству залишилися великі ідеї, що втілилися у релігії та філософію, стали кращими зразками поезії і прози, зросли в архітектурі і скульптурі, перейшли на художні полотна, зазвучали музикою…
- Або ті, хто повірив у казку і пішов туди назавжди. Бо без магічного дзеркала перетворення життя людства стає нудним, схожим на болото, або страшним, схожим на катастрофу. І щоб це не набуло безнадійності і мертвого змісту, мають народжуватися ті, хто має в собі ген життєдайності. Сяйво-сенс, закладений Тут і Зараз, який активується у певний спосіб, за певних обставин, в найважчу для людства годину.
- Як саме?
- А ти ще не зрозуміла, Ано?
- Через шлях крізь простір і час, якого немає?
- Через Внутрішній Шлях, який є єдиним простором і часом, реальним для Творця. Все решта – ілюзія, мара…
Відчувши цей вислів, Ана зрозуміла остаточно, що Трікстер був лише приманкою, щоб вона опинилася Тут і Зараз. Але в її свідомості все ще жевріло бажання відповісти на останнє питання: хто ж він такий – Трікстер?
- Ти дізнаєшся все, доню! – лагідно сказав Великий Маг на невимовне питання Ани, - Встань і йди в глибину цієї зали. Там знаходиться Дзеркало Істини. Там відповідь на твоє останнє питання!
Сказавши це, Великий Маг розтанув прямо на очах Ани, і тільки сріблясто-бузковий вітерець ніжно торкнувся її скронь.