Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
ЗЕЛЕНІ ХАЩІ
Зелене коло галявини. Навколо - зелено-нефритове розмаїття чи-то напрочуд тонких дерев оливкового кольору, що нагадують траву, чи-то свіжо-малахітова стовбуриста трава, яка скидається на дерева. Ана простягнула руку, щоб торкнути долонями зеленого віття, і наштовхнулася на гострий ніж зелені.
- Ой! – вигукнула Ана, побачивши свіжий поріз і кров, яка виступає на її пальцях.
Відчуваючи гострий біль, дівчина не втримала сльози, які порснули з очей. Вона, як у дитинстві, потягла пальці до рота, щоб прибрати червону рідину, але перш ніж донесла їх до губ, кілька крапель впали на землю. І тут, нізвідки, пролунав голос, схожий на шепотіння:
- Дякуємо за животворність твоєї крові, дивна істота, вона добре смакує і підживила зеленість щирістю нових почуттів.
Здивована Ана почала крутити головою туди-сюди, сподіваючись побачити: кому належить цей голос? І тут зелене віття почало коливатися і рухатися, наче хвилі, а потім траво-дерева розступилися і на галявину чи-то вийшло, чи-то вилізло, чи-то виповзло дивне страховисько, що повністю обросло вогким мохом, а чисельне віття, як живі руки, виробляли всілякі чудернацькі рухи. Велетенське, як найвеличніше дерево, воно нагадувало зелений мурашник, звідки стирчали гілки і гілочки, все рухалося, а особливо очі, що загадково виблискували. Їх було багацько, різного розміру і в різних місцях цього пірамідо-подібного монстра - це збивало з пантелику і намагнічувало і без того гіпнотичний простір.
- Ти хто такий? – запитала тремтячим голосом дівчина.
- Зелен-Хащун, а ти хто така?
- Ана…
- Ана-Ана,
Зелень стане
Твоїм станом,
Зелен-прани
Покуштуєш,
Зелен-чуєш,
Все згадаєш,
Вглиб пірнаєш…
Чи-то почулося, чи-то примарилося дівчині… Зелено-мара впала на неї, і вона впала на зелену галявину і заплющила очі… І звідкись виринули слова однієї давньої розмови…
- Куди ти йдеш?
- Вперед.
- Впевнена?
- Звісно ж.
- Добре… А що таке «вперед»? Ти точно знаєш: що в тебе попереду?
- Найкраще майбутнє, світла доля.
- Яке чудове «вперед», й справді, із таким можна дійти туди, не знаю, куди, знайти те, не знаю що? Бо твій внутрішній потяг налаштований саме на якісний, омріяний сяйвом натхнення, шлях просування.
- Але ж це цілком нормально – так думати?
- Впевнена? Мушу відкрити тобі велику таємницю, яка лежить на поверхні, точніше як камінь-вказівник на дорозі: кожен обирає той маршрут, який знаходиться в середині нього. Інші він навіть не бачить.
- Як так?
- Нажаль, або на щастя, людина має особливість – в кожному своєму кроці, в кожному виборі вона уособлює саму себе і нікого іншого. Ти ж спостерігала, як людина щось каже про іншого, дає йому певну характеристику, але в кожному слові, в кожній реакції, в кожній оцінці виявляє нікого іншого, як себе.
- Так, в психології це має назву «перенесення».
- Отож бо й воно ж бо… Так само відбувається і з вибором власного життєвого шляху, який є нічим іншим, як доля.
- Невже не людина обирає долю, а доля вже обрала людину, заякорилася в ній і тільки реалізує через людину певне дійство?
- Можна й так сказати… Людині насправді дуже важко подивитися на себе і свої вчинки зі сторони, тому висновки і вибори зазвичай робляться ті, що притаманні особистості. І все це - не тільки всотано з молоком матері і поведінкою батька, але й поколіннями предків впроваджувалося в рід конкретної особи.
- І людина не може стрибнути вище голови, тобто перетнути кордон обмежень і вирватися з прокрустова ліжка власних переконань і упереджень?
- Чому ж, може… Але для того вона має померти.
- По-справжньому?
- В якомусь сенсі так. Людина має тотально пережити смерть тих переконань, які є базові і остаточні для неї. І така трансформація скидатиметься на смерть. А ти ж розумієш: помирати ніхто не хоче, отже і тримається за сталі основи, навіть якщо вони мають присмак упередження і вже не життєдайні. Як та кобила, що здохла, але декому дуже не хочеться в це вірити, і він намагається її осідлати.
- Але ж якщо комусь все ж таки хочеться піднятися над ситуацією і зазирнути за кордон обмежень, що треба робити?
- Бути абсолютно відкритим новому і тримати вушка на маківці, шукаючи незвичайне у звичайному.
- Поясни…
- Треба звертати увагу не тільки на очевидні життєві події і робити висновки, спираючись не тільки на загально відоме і стале. Коли авторитет не справлятиме враження абсолютної істини в останній інстанції, і все навколо підлягатиме сумніву, ти почнеш бачити трохи більше і розуміти трохи глибше. Якщо ти не обиратимеш рішення апріорі, а дивитимешся навколо у різних напрямках і шукатимеш альтернативні варіанти. Навіть якщо вони на перший, тобто притаманний тобі раніше, погляд здаватимуться вірогідно не правильними, не дієвими, або навіть взагалі неможливими. Зрозуміло?
- Авжеж!
…Увесь цей діалог Ани з Трікстером коливався в її голові, змушуючи пригадати, що її шлях триває… Ана розплющила очі і почула шелестливий голос Зелен-Хащуна:
- Гадки не маю, що таке «психологія» і про що ти тут бурмотіла сама із собою, але закони зелено-хащо-логії, які існують в моєму товаристві, незаперечно стверджують: допоки ти віриш, що зелений, ти – зелений, і допоки в тобі зеленіє твоя сутність, ти віриш, що зелений. Отже, набуття зеленості тобі гарантовано.
- Дякую щиро, але мені чомусь не хочеться позеленіти, - із острахом прошепотіла Ана.
- А як тоді ти збираєшся просуватися далі? – усі кілька сотень зелених очей зібралися до купи і зупинилися прямо на рівні очей дівчини, прискіпливо зазираючи в її душу.
- Ти маєш на увазі, що в мене немає вибору? – недовірливо запитала Ана.
- Ну, чому ж… Вибір є зажди: або йти, або не йти. Отже, що ти обираєш, Ано?
- Звісно ж, йти! Але як, якщо твої хащі гості, як ножі?
- Як ніж крізь масло.
- Тобто?
- Бери з мене приклад! Якщо я хочу кудись йти, то все дає мені дорогу. Роби те саме.
- І ти вважаєш, що в мене вийде? – завагалася Ана, пам*ятаючи, як болісно відчула поріз, торкнувшись зеленого віття.
- Спробуй! Думай не про те, що можеш відчути біль, а про те, що твоя дорога - цікава пригода, уяви, що зелений частокіл зникає, і просто йди вперед, тримаючи власну мету в уяві.
…Ана зібралася з духом, заплющила очі, витягла руки попереду себе і сміливо тронулася з місця. І нічого гострого не відчула, зробивши крок, потім ще, і ще… Вона йшла і йшла, і нічого поганого не відбувалося…
- Очі можеш вже відкрити… - десь позаду прошелестів голос, - Все добре, ти всотала в себе зеленість і стала однієї крові із моїми дріадами, отже тепер тобі нічого не загрожує.
І справді, відкривши очі, Ана побачила, що йде золотою стрічкою, а зелені хащі оточують її, виструнчившись, як у караулі, і оливкове віття заколисує сумні спогади і зцілює біль… Ана доторкнулась до малахіту траво-дерев і відчула ніжність шовкової тканини, розсміялася і заспівала:
- Свіжа зелень – ти така,
Наче трав*яна ріка,
Ніжна, наче шовк тонкий,
Рух – цілющий і прудкий.
І нефритові дріади відповіли дівчині співом:
- Зелень, зелень, малахіт –
Серця чистого магніт,
Крові рясної краплини
Від невинної дівчини
Ми отримали, віднині
Біль не зможе спричинити
Втрату радості, і сум –
Лише глиб й високість дум
Твоїх, сестро наша Ана…
Це дарунок від дріад всіх…
І подорож мандрівниці тривала серед зеленої свіжості царства Зелен-Хащуна, допоки вона не виринула із траво-дерев і не побачила, що опинилася навпроти блакитних джунглів.