Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ШОСТА
ЧОРНА ГОРА
- А ось і я - Чарівний Клубочок,
Кручу-верчу, заплітаю маячню.
Дивна істота була схожа на перетинання різнокольорових мотузок, що утворили колобка, дивно-райдужного, який виблискував і потріскував.
Круть-верть, моя сутність – коловерть! – проспівала вертлява моташка так, що у
Ани в очах зарябіло-засвербіло.
- Ссс-стривай-но, Чарівний Клубочку, опануй ссс-свою ссс-сутність колобродити.
- Навіщо?
- Тому що я так ссс-сказала! – суворо приструнчила колобка змія і продовжила, - Осссь, знайом-ссся, Ана. Їй потрібна допомога, і ти маєш виконати цю важливу мі-ссс-сію: провести дівчину з краю до центру – звідти до Великого Мага. Тільки господар знає що Тут і хто Тут і де знаходиться.
- Ця дорога – не по колу,
Йти довгенько, і доволі
Складно буде. І до Мага
Знає путь один Шуліка.
Він - Індиго диво-птах.
Ось до нього знаю шлях. – проспівав колобок.
- О! Цікавезна подорож! – вигукнув із захопленням Цікавезник-Рок, а Чарівний Клубочок додав:
- Добре-добресенько,
покружляємо дрібнесенько,
дістанемось піднесення,
де живе Шуліка весело.
- А ти можеш тільки віршиками розмовляти? – запитала Ана в моташки.
- Коло – то моя статура,
отже, так, моя натура
віршувати, кільцювати,
римою світ пізнавати.
А ти, Ана, вдачу маєш
Віршувати, не займаєш
Тільки ти частинку мозку…
Але це зробити просто:
Відпусти себе на волю,
Йди зі мною, за собою –
Тою, що в твоїй природі
Жевріє, щоб колобродить.
Коли віршик зазвучить
В серці, рима враз примчить
На веселому Пегасі…
То ж, рушаймо на цій фразі… - підсумував моток.
І покотився від каміння і змії. Ана ж, подякувавши за допомогу обом, квапливо почимчикувала за Чарівним Клубочком – кудись, невідомо куди, покладаючись на невідомого персонажа своєї тутешньої мандрівки.
…Спочатку вони прямували поміж суворих-стражів каменюк, родичів Цікавезника-Рока. Дехто з них гуркотів і відбивав ритмічно щось схоже на марш. Ані це супроводження нагадувало то гуркіт грому, то шум бурхливого морського прибою, то каменепад в горах, то абракадабровий тупіт-стукіт невидимих ніжок по підлозі. Хоч замість підлоги перед її очима розляглася металевим дзеркалом непривітна рівнина куди не кинь оком. Чарівний Клубочок між тим спокійно і впевнено котився собі вперед, оминаючи завеликі камені і перестрибуючи невеликі камінчики. І постійно щось підспівував, нагадуючи Ані фонове радіо під час поїздки у таксі. З однією різницею: моташка був сам собі і авто, і радіо, і центр власного Всесвіту, отже робив це не для когось, а для самого себе і був у тому послідовним і самовпевненим.
- Як же добре! Я кочуся
Уперед! А втім верчуся
Також і навколо себе.
Та хіба ж то не дилема?
Ні, усім відповідаю:
Бо себе я добре знаю:
Хто я? Диво-коло майже -
Чарівний Клубочок справжній…
Я підстрибування майстер
Й перепони оминайстер,
І знавець шляхів-доріг,
Невідомостей усіх.
Ана, крок прискорюй свій,
І давай, складай-но вірш,
А інакше зупинюся,
З свого місця не торкнуся!
Сказав це Чарівний Клубочок і завмер так, що Ана, трохи не полетіла шкереберть, перечепившись через нього. І оскільки ультиматум ставив під сумнів її мандрівку і намагався відтягнути час, то дівчині нічого не залишилося, як пристати на пропозицію моташки і почати римувати. Спочатку її спроби виглядали недолугими і кострубатими. Але дедалі ставали все краще, набуваючи впевненості і веселого азарту…
- Чарівний Клубочку,
Дивний колобочку.
Дуже прошу, ти не зупиняйся,
На дорозі не вагайся.
За тобою буду йти
До своєї до мети,
Ти ж бо ниточка моя -
Аріадни рідний брат.
То ж, веди мене, веди
Крізь тумани до мети.
- Вправна Ана, вправний я!
Вправна пісенька моя!
Вправна подорож у нас
Крізь непевні простір й час! – радісно озвався Чарівний Клубочок і покотився далі, підбадьорюючі Ану запитаннями:
- Розкажи-но ти мені
Щось про себе? День при дні
Що робила ти до того,
Як до нас у Невідомість
Ти потрапила? Чому
В мандри подалася Тут?
- Ти питаєш: хто я є?
Втім, не думала про це
Так відверто я раніше,
Як і не складала вірші.
- Час настав: давай не квапся,
Власним духом надихайся
Пиши вірш про саму себе
Між землею і між небом.
І хай вигадка буяє,
Все одно ніхто не знає
Тебе, так, як ти сама! – насідав на дівчину, спонукаючи до творчого процесу під час міркування над найпотужним питанням Чарівний Клубочок.
- Ана… Ана… Хто ж є я?
Народилася в родині,
Де дивились на дитину,
Як на диво-немовля,
Й кожен бачив власне «я».
А мені завжди вдавалось
Бути тою, що здавалась
То красунечкою мами,
То розумницею тата,
То співачкою для бабці,
То для дідуся - розрада.
Справдила усі бажання.
Отже, дзеркалом була я.
Кожен, хто в мене глядівся,
Бачився найкращим, снився
Майже сам собі, бо Ана
Їх образити не мала…
- Бути дзеркалом для всіх –
Не природно. Я би втік
Від таких стосунків точно! – вигукнув колобочок, Ана ж відповіла:
- Ти ж – Чарівний є Клубочок,
І ти точно знаєш: хто ти?
Котишся не для роботи,
А тому що ти собі
Вірний!
- Треба так в житті
Обирати власні сенси,
А інакше будуть бемси-
Бамси, бада-бада-бумси!
Ой! Що сталось? Землетруси
Починаються! Тікати
Треба звідси! Квапся, Ано! – прокричав моток і пришвидшився.
І справді, поки вони йшли, краєвид почав змінюватися… Спочатку вдалині Ані вбачалося щось чорне і мерехтливе. Але наближаючись до цього монстра, Ана побачила Чорну Гору, верхівка якої ховалася десь у чорнильно-чорному склепінні неба. Чим більше вони підходили до неї, тим чорнішим ставала земля під ногами, тим важче давався кожен крок мандрівниці.
І от, несподівано, все навколо здригнулося і почало рухатися. З під-ніг посипалися галька! Гора, що стирчала гострим мечем над рівниною, загуркотіла і почала порскати чорним полум*ям. І з верхівки вниз, наближаючись в бік мандрівників, посунула, хутко набираючи швидкість, покотилася сріблясто-чорна лава. Вона нагадувала чорну ріку моторошного жаху, який жбурляв туди-сюди чорними вогняними струменями.
Ані здалося, що страхітливий монстр тягне до неї свої щупальця, і дівчина перелякано намагалася пришвидшити ходу. Колобок підстрибував все вище і кожного разу відлітав все далі від Ани, гукаючи голосно і затято:
- Поспішай! Хутчіш! За мною!
Там, за Чорною Горою
Є ріка, сховатись можна
Біля неї!.. Моторошно
Як мені! Пришвидши біг,
Чорний перетни поріг!
Слова лунали вже здалеку. Не така прудка дівчина, ледь тримаючи рівновагу, бо землетрус тривав і підсилювався, намагалася бігти, маневруючи поміж камінням і чорними вогняними кулями, що сипалися зверху! Срібно-чорна лава з жерла Чорної Гори наближалася до неї з кожною секундою.
Гарна спортсменка у минулому Ана бігла, відчуваючи чомусь, що всі її колишні навички не допомагають: Тут працювали зовсім інші закони реальності. Чим сильніше дівчина впадала у відчай, жахаючись чорноти, тим більше уповільнювався кожен її крок і складнішим здавався кожен наступний. З останніх сил дівча піднімала ноги наче з гирями на кожній, і тут в голові сяйнуло:
- Біжи! Стрибай! Біжи! Стрибай!
Наче з іншого світу, Ані почувся голос її тренера з легкої атлетики, який гримав на неї під час тренувань…
- Біжи! Стрибай! Біжи! Стрибай!
За мить, і ось вона біжить по біговій доріжці, набираючи дух перед кожним стрибком через бар*єр.
- Біжи! Стрибай! Біжи! Стрибай!
Слова, як зелене світло на світлофорі, замиготіли в голові – ритмічно і точно, вивільнивши її впевненість і надавши прискорення. Кордони страху затріщали, а разом з ними, легкість і швидкість піднялися на недосяжну висоту. Зміна стану, наче друге дихання, одразу надихнула і сповнила енергією. І Ана відчула сили, що миттєво повернулися. В останню мить, коли лава наблизилася майже впритул, дівчина відірвалася від поверхні і перелетіла на відстань майже в кілометр від жахливого місця. А потім стрибала і стрибала, сміючись і радіючи тому, що якісь нові надприродні здібності звідкілясь взялися і допомогли їй стати не гіршою за Чарівного Клубочка.
Пізніше, зовсім оговтавшись від страху і вправно стрибаючи, Ані пригадалися слова тренера, який напередодні відповідальних змагань присів поруч з нею і сказав: «Перешкода тільки в твоїй голові. Твій власний страх – найбільша перешкода. Вивільни його, і він стане твоєю силою. Не зволікай! Свобода – це просто: дай собі право не боятися бар*єрів. Біжи, стрибай, наче законів природи не існує, і ти полетиш».
Стрибунець-дівча швидко наздогнала колобка, і вони разом оминули неприязну місцину і дісталися білого кордону.