Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ДРУГА
ТРІКСТЕР
Травень вже панував у місті, втім Ана збагнула це зненацька: ось тільки-но вона бігала по холодним вулицям з дому в інститут і з інституту додому, дивлячись під ноги, піднімаючи капюшон, щоб сховатися від пронизуючого до кісток, вітру. А потім: бац! – невидимий помреж буття клацнув спецтехнікою, прошелестів вітром «Дубль надцять, картина «Травень», мотор, камера, почали», і один кадр змінився на інший. Магічний оператор настроїв об*єктив на моменті, коли все навколо одночасно зазеленіло, запашіло розмаїттям дерев та квітів на клумбах. І захотілося зупинитися і поринути в усю цю неймовірну красу.
Травневий вечір приголомшив Ану своїм яскраво-зеленим поглядом, і вона змінила звичний курс з інституту додому та зайшла в парк. Присіла на лавочку і, примруживши очі, підставила обличчя вже теплому сонцю. Птахи вже почали свої теревені одне поперед одним, вітер ласкаво торкався волосся, і дівчина перебувала в якомусь примарному застиглому стані. Скільки тривало це, важко було сказати, бо в такі моменти час зупиняється, потрапляючи у без годинникову іпостась самого себе, перебування в якій йому подобається понад усе. Ана із часом мала власні стосунки: вона вчилася в нього коливанням, то прискорюючись, то уповільнюючись за бажанням. Або поринаючи у спостереження за навколишнім світом та внутрішніми змінами, щоб отримати більшу врівноваженість і тривалість.
Сидячи з закритими очима та заглиблено вивчаючи часові таємниці, миттєво біля свого носа вона відчула тонкий та п*янкий аромат бузку. Ана вдихнула та відкрила очі: поряд з нею сидів дивакуватий юнак у райдужних окулярах і тримав бузкове віття навпроти її носа.
- Хочеш я вгадаю: про що ти думаєш? – химерно всміхаючись запитав він, і не давши їй часу оговтатись, відповів, - Хто він такий і як звуть цього нахабу?
Ана, навіть не прийшовши до тями, мала зізнатися собі, що саме ця думка була першою, коли вона відкрила очі, втім в мозках запрацювали реакції спротиву, тому вона, щоб не впасти у власних думках, відповіла інше:
- Отже, ти визнаєш, що нахабність – твоя головна вада?
- Ні, не головна, а тільки одна з головних, - розсміявся на всі 32 зуби дивний молодик і простягнув їй бузок, чи то як подарунок, чи то як вибачення, і дівчина взяла квітку до рук і знову занурилася носом у духмяну травневу пристрасть.
- Ну то й як звуть володаря всіх головних вад? – продовжила Ана.
- Називай мене Трікстер! – відповів юнак і додав, - Так мене звуть ті, хто мене близько знає!
- Але ж я тебе вперше бачу і може в останнє, звідки така довіра?! – відреагувала
Ана, піднімаючись, щоб йти, і натякаючи, що час для знайомства закінчено. Але не так сталося, як гадалося їй, бо дивний юнак підвівся разом із нею і пішов поруч. І відкривши рота, не закрив його до того моменту, поки вони не дісталися її будинку. Він балакав про що завгодно, а вона слухаючи, немов гойдалася на фантастичній гойдалці: то підлітаючи вверх, то падаючи вниз, то вверх, то вниз.
- Трікстер… Якесь дивне ім*я, невже в якійсь країні так називають дітей? – перед тим, як попрощатися запитала дівчина, а він відповів, химерно посміхаючись:
- Дивне, ще б пак! Але для дивних місць такі назви не дивніші, ніж Петрик чи Марійка для недивних. – і Ана подумала, й справді, вона навіть не могла уявити звичайне ім*я, яке б було підходящим цьому парубку.
Так несподівано почалося знайомство Ани з Трікстером, і несподіванка стала візитівкою кожної наступної їхньої зустрічі. Він завжди з*являвся нізвідки, щоб захопити її у вир якоїсь крутезно цікавої події. То він перехоплював Ану на сходинках інституту і тягнув на якийсь супер модний і дуже закритий показ, де дівчата у прозорих сукнях повністю голі дефілювали по подіуму і танцювали якийсь ритуальний танок. То, гуляючи містом, він привів її до будинку цирку, а потім комусь зателефонував, побалакав з півхвилини, і ось їх через службовий вхід якийсь чоловічок веде на арену, де під дахом розкочуються повітряні гімнасти, виробляючи карколомні трюки, аж подих захоплює, а потім той самий знайомий провів для дівчини екскурсію по всіх усюдах циркового життя, показавши всіх тварин, а по дорозі намагаючись розсмішити Ану, мовляв, треба відпрацювати нові клоунські приколи.
Одного разу Трікстер зненацька подзвонив і сказав, що потрібна вся вона – така красива і вражаюча, аж проситься для увіковічення на полотні. На її зауваження про зайнятість, він заявив, що він вже біля її дому, отже на збір п*ять хвилин, бо таксі чекає. І ось спантеличену Ану везуть кудись – за місто, до друзів-художників, яким конче необхідна допомога краси, яка, як відомо тільки і має рятувати світ. Хто ж, як не Ана – краса невимовна, і є цією героїнею.
І тут виявляється, що дівчині треба роздягнутися і позувати повністю оголеною. Ана ніяковіє, їй незручно відмовити, їй не зручно оголитися перед незнайомцями, але ще більш незручно саме перед Трікстером.
- Який же ж він гад! – думає Ана, повільно роздягаючись за ширмою і вповільнюючи своє дихання, щоб опанувати себе і миттєво скинути не тільки весь одяг, але й усі свої упередження щодо сорому.
І ось вона вже виходить перед очі митців, неначе Афродита з піни морської, гордо і невимушено йде і лягає на спеціально розташовану на подіумі отоманку. І позує під пильними поглядами кількох художників, які прицмокують від азарту, дивлячись то на неї, то на полотна.
А Трікстер, немов хазяїн ситуації, ходить поміж діячами, прискіпливо порівнює оригінал з творчими метаморфозами, щось коментує, над кимось кепкує. І атмосфера така, що Ані здається: все навколо іскрить від творчої напруги. Юнак зовсім не бере пензлі до рук, але кожне його зауваження справляє враження на того, до кого він промовляє щодо підкреслення якоїсь деталі або заглиблення якоїсь риси.
До речі, якщо вам колись захочеться отримати полотно із власним зображенням, будьте готові, що сидіти або навіть лежати кілька годин в одній незмінній позі, це не задоволення, а ще та робота! Втім, нашій героїні Трікстер допомагав морально, кидаючи в її бік компліментами, розповідаючи історичні історії з життя художників та їхніх моделей. Іноді з подробицями на грані фолу, що викликало в дівчини сором*язливе відлуння. Але вона, лагідно посміхаючись, відповідала не менш провокуючими прислів*ями та анекдотами з присмаком звабливого підтексту. І їхня балакуча баталія викликала прихильні реакції мистецького цеху, який під байки та хаханьки Ани і Трікстера, створював мозаїку її віддзеркалених іпостасей.
Після цієї арт-події, Ана отримала ще кілька пропозицій попрацювати і намалювати її портрет, але Трікстер, немов якійсь володар рабині, відмовив усім, мовляв: гарного трішки. А потім він зник надовго, залишивши дівчину оговтуватися від нових вражень та шукати відповіді у психологічних книгах.
Куди і чому він зникав, Ана ніколи не знала. А він ніколи не повідомляв. Ана ж, тримаючи дистанцію в середині себе, взяла за правило: ніколи не дзвонити, хоч він залишив їй номер свого мобільного. Але вона чомусь була впевнена: Трікстер не відповість, навіть якщо вона дзвонитиме. Тому вона і не робила цього, хоч їй іноді цього дуже кортіло. Вона ловила себе на думці, що постійно немов би розмовляє з ним у своїй голові, веде постійний діалог, сперечається, дискутує, щось доводить. І це виводило її з рівноваги. Її – таку розумну і кришталево впевнену у собі. Її, яка завжди трималася золотої середини і просувалася у житті, наслідуючи логіці подій навколо неї. І ось стався він – цей невідомий елемент, незрозумілий тригер, хакер, що зламав її досконалу реальність.
Після чергового несамовитого падіння в трікстерову «кролячу нору», Ана кілька днів зусиллям волі повертала себе до власного центру і, прийшовши до тями, продовжувала займалася звичайними справами: занурювалася в ази психології в інституті, удосконалювала вокал з подругою бабусі співачкою, яка обіцяла дівчині місце в оперному театрі. Тобто робила все, щоб викинути його зі свого поля зору і власної голови. Багато навантаження, багато праці, багато різноманітних зусиль – і їй це вдавалося. Майже, бо щоб вона не робила вдень, але ввечері, вже в ліжку, сам на сам, вона не могла витримати тиску несвідомого, яке з*являлося разом з думками про Трікстера. Він, немов ріп*ях, зачепився за кофтину її життя і тільки-но буденні справи відходили на задній план, затягував її у невідоме.
І тоді вона поринала у мінливу й нетривку, неначе вода, субстанцію чи-то почуттів, чи-то міркувань… То їй ввижалося, що він – її принц, то вона вирішувала викреслити його раз і назавжди з поля внутрішнього зору. Але, як кажуть, накажи собі не думати про рожеве слоненя, і воно - тут як тут -намалюється у твоїй уяві, і витиснути цей фантом буде неможливо. Трікстер був саме цим магічним рожевим слоненям, бо навіть коли хлопця не було поряд, він, оселившись в її голові, як у себе вдома, куражився з неї, загадково всміхаючись і мовчазно тримаючи її пам*ять на мотузці, неначе ляльковод своїх маріонеток.
… Проходив час, і, немов чортик з табакерки, Трікстер знов вистрибував у її реальність зі словами:
- Хай! Як справи! – і навіть не даючи їй шанс на відповідь, закидав новою пропозицією, - Ана, ти ще від життя не п*яна? Тоді Трікстер поспішає на допомогу! Готуйся, через годину за тобою заїду, вдягнися в щось спортивне – буде сюрпрайз!
І дівчина, як зачарована, не могла заперечити, бо він вже натискав відбій, і вона починала змінювати плани, відпрошуватися у батьків, домовлятися з подругами, щоб прикрили її, бо вона навіть не могла уявити – що чекає на неї далі.
І ось він везе її на якусь ферму, а там коні, і вона відкривається новому знайомству з фауною, годує морквою коняку, на яку потім її посадять за наказом Трікстера, і всі її намагання відкараскатися залишаються нічим іншим, як пустопорожньою балаканиною. Трікстер завжди досягає того, що має собі на думці, і Ана сама собі здається сирою глиною в його руках. Після випробовування конячою спиною, дівчину ведуть до парної. І тут вона знову має полишити сором*язливість і по повній отримати екзекуцію віниками по розпареному тілу.
Кілька місяців їхнього знайомства Ана думала, що Трікстер спокушає її, намагаючись звабити, щоб зайнятися сексом. Але чим далі, тим більше переконувалася, що в нього якісь інші наміри щодо неї. А от саме які – дівчині було невтямки. Втім, на пряме запитання від Ани: «Навіщо я тобі?», юнак загадково вимовив: «Це особисте, колись ти про все дізнаєшся і зрозумієш, а зараз не на часі»…
Коротше кажучи, він вислизав, немов вугор, не задовольняючи її жагу до порозуміння. І жодного разу він не торкався її якось із натяком на близькість, чим ще більше збивав з пантелику. Ана вважала себе дорослою, бо вже мала кілька романів і навіть перший секс із закоханим в неї однокласником. Потім були різні чоловіки: і її віку, і дорослі. Один навіть прийшов свататися до батьків, але всі в один голос відповіли, що зараз занадто рано, треба закінчити навчання. Ана ж сказала рідним, що взагалі-то в неї інші плани на власне життя, в якому поки що немає місця Гіменеєвим ланцюгам.
Після чергового поринання у невідоме та незнайоме разом з Трікстером, Ана знову опинялася наодинці із собою і не могла впоратися з тією внутрішньою шкеребертю, яку він залишав після себе, як буревій, що пронісся крізь місцевість. Трікстер зникав, наче й ніколи не було. І реальність навколо дівчини поверталася у своє звичне русло, і знов, як домоклов меч, поставало запитання: може він їй примарився?
Але невже і стрибки з парашутом, і політ на дельтаплані, і джазовий фестиваль на березі моря під зоряним склепінням – це також мара? Втім, вона впевнена, що точно тримала мікрофон і співала. Джаз! І це було щось неймовірне! До речі, джаз відкрив для неї і призвичаїв до нього також Трікстер, постійно скидаючи їй на мобільний посилання на виступи цікавих груп. А потім, з притаманною йому безпосередністю і безжальною самовпевненістю сказав:
- Ана, ти створена для джазу! Ну досить прогинатися під класичну сталість та опановувати те, що не може змінюватися. Моцарт і Бах колись були імпровізаторами, а тепер це мільйонні повтори того, що вмерло.
- Не згодна із тобою! – запально заперечила Ана, - Кожен, хто грає і відтворює музику минулого, воскрешає те, що колись створили великі майстри.
- Ну добре, не гарячкуй! Але навіщо відтворювати, коли можна спів творити! І повір мені, у сучасному світі тільки джаз надає митцю чудовий шанс - увійти глибоко в тут і зараз й керувати власноруч музикою. Джаз дає право на свободу бути собою і йти за живою мелодією, навіть коли береш за основу відомий стандарт. Шукай власну мелодію!
І Ана мала визнати, що Трікстер має рацію. Тому незважаючи на заняття класичним вокалом, потайки дівчина «знімала» різні джазові стандарти і самотужки намагалася імпровізувати, шукаючи власну манеру та музичний стиль виконання. І одного разу, коли батьки влітку відпочивали закордоном, а дівчина ще мала здати останній іспит і залишилася в місті, Трікстер, як сніг на голову, звалився на неї, щоб затягти в потяг одразу після екзамену. Вони бігли на перон і ледве встигнули встрибнути в останній вагон, щоб потім приїхати в приморське місто, де відбувався джазовий фестиваль. І там Ана вперше заспівала джаз, бо до цього її спонукали всі його вчинки.
Ана пригадувала ті карколомні події, які були створені ним, в які він кидав її кожного разу, наче котеня у воду, і дивився: чи випливе, чи здолає власні перепони? І завжди вона вдивлялася в його обличчя, на якому завжди віддзеркалювали її погляд райдужні окуляри, які він ніколи не знімав. Спочатку вона не звернула на це уваги, а потім якось запитала:
- А чому ти не знімаєш окуляри, боїшся, що хтось гляне і наврочить? – підколола Ана Трікстера, на що він, по блюзнірські посміхаючись, відповів:
- Ото ж бо й воно ж бо! Всі перетворяться на райдугу і розтануть, наче їх ніколи не існувало, а воно їм треба?
- А якщо чесно? – не полишаючи надії розчавити хлопця своєю наполегливістю, наполягала Ана.
- А це цілком чесно, тому справедливо. А якщо не зовсім чесно, то в мене міопія, це така хвороба, коли без спеціальних окулярів все перед очима розпливається, навколишній світ стає мінливий і не стійкий, наче ілюзія, розумієш?
- Тепер зрозуміло, міг би одразу сказати, а не вигадувати різні дурниці.
- Чому ж ні? Тим більше, що будь-яка дурниця має частку істини.
- Льюіс Керрол тобі випадково не батько хрещений?
- Авжеж! Люблю іноді поганятися за Білим Кроликом, або посидіти за одним столом та почаювати із Алісою та Капелюшником, або пограти в крокет з Королевою.
- Чомусь так і подумала!
І такі чудернацькі розмови Трікстер постійно продукував, наче гуру парадоксів та вигадок. В голові залишалися якісь уривки фраз, за які вона чіплялася, щоб скласти психологічного пазла і зрозуміти: хто ж він такий? Ана почувалася, як кроль, якого загіпнотизував поглядом удав, і поки що грається з ним, бо він гарно попоїв. Було у Трікстерові щось природно звірине, або навіть ще більш незрозуміле, чого Ана не могла збагнути і осягнути. Він багато балакав, але про що – вона не могла пригадати потім.
Як потім не могла пригадати його рис обличчя, що було мінливим, наче вода, в яку кинули камінчик. Вона думала: ні, він жодним чином не писаний красень з нарцисичною самозакоханістю. Іноді він здавався їй майже ніким, бо кожного разу він був якимось іншим. Він міняв маски та ролі, у будь-якому середовищі та за будь-яких обставин, був своїм, пристосовувався і змінював колір намірів та словесних патернів, наче хамелеон. І кожного разу за усіма його проявами ховалося неймовірно привабливе щось. Незрозуміле, химерне, примарне, але саме це тягнуло до себе, немов магніт. Трікстерова хижа та хитка харизма виокремлювала його саме тим, що мінливість була його альфою та омегою. І вона не мала сил опиратися таємниці на ім*я Трікстер.