Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ПЕРША
АНА
Колись жила-була звичайна дівчинка на ім*я Ана, що від народження мала одну особливість – бути чистим та улюбленим дзеркалом для всіх рідних, а надалі - й для всіх оточуючих.
Коли мама взяла новонароджене дитинча, то, глянувши на неї, із натхненням промовила:
- Яка ж гарнюня, точна моя копія, така ж красива і чудова.
Коли тато взяв малу, то поглянувши, сказав впевнено:
- Дружинонько, дитина – точна моя копія, дивись-но, погляд розумний з першого дня, з чого можна зробити логічний висновок – вона піде по моїх стопах і стане математиком.
Бабуся, взявши онучку на руки, прогукала, проспівала якісь рулади, і, почувши милозвучну відповідь, прихильно резюмувала:
- Дівчина – беззаперечно точна моя копія, невже ви не чуєте, що в неї вже виявився абсолютний слух та незвичайний голос, отже, бути їй співачкою, і не сперечайтеся.
Дідусь також не стояв осторонь цього родинного «ярмарку марнославства», отже за ним залишилася експертиза щодо фізичних властивостей новонародженої, отже він прискіпливо задивившись на дитину, дав їй свій палець, і коли малесенька ручка ціпко схватила невідомого черв*ячка, дід констатував:
- Ти-ба, тільки день як народилася, а вже така сильна, мої гени, отже буде спортсменкою, побачите.
…Коли всі потримали дитину в руках, потім поклали її до колиски і нахилилися над дівчам, кожен із своїми приємними та примарними мріями, то на якусь мить усім здалося, що обличчя дитини, немов водна поверхня від каменя, що впав, почало втрачати риси, стало невловимо непевним, і на якусь секунду кожен з родини побачив абсолютно чисте дзеркальне плесо. Втім, ця омана тривала лише миттєвість, а потім дитя в очах кожного з родичів знову виокремилося у ті риси, які мама, тато, бабуся і дідусь у майбутньому стануть малювати пензлями власних вподобань на особистості маленького члена родини.
Треба зауважити, що певний час ніхто не міг придумати дитині ім*я, бо кожен називав дівчинку як йому заманеться: красунечка моя – мамина примовка, розумниця – татова, талант – бабусина, сила – дідусева. І це тривало кілька тижнів, допоки одного разу дівча доволі пристойно і наполегливо не прогукала:
- А… на, ААА-НАА!
І тільки тоді родичі схаменулися, і вперше всі разом пораділи, що тепер можна записати дитину і називати певним чином, без суперечок і коливань.
Отже, з перших криків та кроків у своєму житті, Ана, бо саме так стали називати малу, почала втілювати різноманітні й іноді повністю протилежні бажання і забаганки своїх рідних: мами, яка хотіла бачити в донці красуню, тата, який хотів мати дитину з математичними здібностями, бабусі, яка мріяла для дівчини про співацьку кар*єру і діда-спортсмена, який на ать-два, як тільки дівча стала пристойно ходити, вже привчав до бігу та вранішньої зарядки.
Ана підростала, з кожним днем стаючи звичайно-незвичайною дитиною. Вся справа була в тому, що допоки батьки із любов*ю та турботою оточили її увагою та вихованням, дівча відображала кожного члена родинного кола в залежності від часу, проведеного з рідними. Мама вдягала Ану у красивий одяг і намагалася зробити доньку, наче диво-принцесу. Тато взявся за Ану, тільки-но їй виповнилося 2 рочки, забираючи її до свого кабінету, саджаючи навпроти себе на високий стілець і розгортаючи перед її серйозним поглядом книги з математики, астрономії, натхненно розповідаючи донці про зіркові світи і навчаючи грати в шахи. І під впливом тата, Ана миттєво перетворювалася на вундеркінда, і справді поволі в неї виявилися неабиякі здібності, якими пишався батько. Коли у сім років Ана обіграла його в шахи, поставивши свій перший мат, він був на сьомому небі від щастя.
Бабуся – в минулому оперна співачка, також претендувала на свою лепту в розвитку супер-дитя. Тому музичну освіту, яка дорівнювала спів, гру на фортепіано, вивчення нотної грамоти, досить енергійна дама взяла на себе, приділяючи Ані левину частку власного прагнення.
Дід – чемпіон спорту країни з легкої атлетики у минулому – також брав в оборот онучку, тому дівчинка перші самостійні кроки зробила у вісім місяців. Не минуло й півроку, Ана вже з дідусем вранці робили пробіжку й тренувалася у фізичних вправах, щоб фінішувати холодним душем. У п*ять років дід відвів малечу до своїх друзів на тренування з вільної боротьби та фехтування, взимку поставив на лижі і ковзани, а влітку навчив плавати різними стилями і затримувати дихання, пірнаючи під водою.
Ось таким насиченим і різноманітним було дитинство унікальної Ани. І з ким би з родини Ана не займалася, кожен вбачав в неї саме ті здібності, які були в ньому самому. І, звісно ж, ставив акцент за розвитку і удосконаленні саме їх. Коли ж усі збиралися за одним столом, починалася справжня баталія з приводу того: що краще виходить у їхньої дитини, бо кожен вже обрав для неї своє омріяне майбутнє, отже наполягав на власній версії щасливої долі для дитини. Аргументи і докази, немов грім і блискавки, літали поміж усіма членами родини, але жодного разу вони не спромоглися довести одне одному свою точку зору, і кожен залишався при своїх думках. Ана ж не брала участь у цій несамовитій боротьбі за її місце під сонцем, бо любила і поважала усіх рідних однаково. І поки що не замислювалася над запитанням щодо таких несуттєвих моментів, як майбутнє. Бо тут і зараз її сьогодення було таким сповненим усього різного, цікавого, то ж навіщо думати про те: що буде колись.
Завдячуючи сильній підготовці і потужним здібностям, Ана була прийнята у спеціалізовану школу для обдарованих дітей, і там також стала першої посеред кращих. До речі, чому все в неї виходило так легко і чудово, дівчина ніколи не думала, бо вважала, що так і має бути. З дитинства вона звикла відповідати усім очікуванням своїх рідних і гарно справлялася з цими обов*язками. Можливо тому, що ця вдача – бути ідеальним дзеркалом для кожного, хто з нею контактує, завжди допомагала їй. Кожен, хто приділяв їй свій час та увагу, отримував від Ани чарівне відчуття власного значення. Здавалося, що Ана повністю розуміє опонента, відчуває настрій і підкреслює таланти, вміння та навички, які є його найхарактернішими й найкращими якостями. Дівчині ж завжди здавалося, що відчувши і зрозумівши інших, як саму себе, вона стає більш чутливою, більш розумною, більш сильною і більш сповненою різноманітними якостями та ресурсами. І тоді Ана отримувала задоволення, бо її власний внутрішній світ ставав дедалі більшим, там з*являлися чудернацькі образи і подоби усіх, з ким вона спілкувалася. Ана віддзеркалювала бажання всіх рідних, всотуючи в себе все, що вони від неї очікували. Їй вистачало талантів та цікавості, щоб бути красунею-принцесою у рожевих рюшах, грати в шахи і вирішувати алгоритмічні вправи, виводити чудові рулади приємним голосом, акомпануючи собі на фортепіано та бігати краще за всіх на спортивних змаганнях з легкої атлетики.
Коли настав час вирішувати щодо вступу у вуз, бійки на тему майбутнього стали ще більш палкі та гучномовні. І тоді, Ана підійшла до цієї вправи, як справжній гросмейстер: вона вийшла на подіум у ролі моделі і отримала приз глядацьких симпатій – для мами, виграла всі олімпіади з точних предметів – для тата, взяла першу премію на співацькому конкурсі – для бабусі, а дід гордо дивився на онуку, яка стояла на верхньому щаблі з золотої медаллю після змагань з легкої атлетики.
І коли всі були задоволені, Ана поставила рідних перед фактом, сказавши, що віднесла документи до університету на факультет психології. Почувши цю приголомшливу новину, родина принишкла і разом оніміла, Ана ж, не давши їм оговтатися, пояснила свій вибір:
- Люди, ви ж знаєте, я вас дуже люблю. Саме тому, щоб не образити когось з вас, я довела: можу бути відмінницею у всіх улюблених вами напрямках, чи не так? – а потім, щоб довести власне рішення, продовжила, звертаючись особисто до кожного, - Мамо, звісно ж, краса врятує світ, але якщо я розумітиму людські стосунки завдяки психології, то зможу піднятися у цій ролі на найвищу сходинку, чи не так? Тато, логічно подумай: розуміння цифр і законів математики – це потужний інструмент, але окрім математики у світі існують математики та інші люди, і прорахувати їхню поведінку, вписати їх у власні правила та закони буття буде вкрай легше, якщо я знатиму їхню психологію, чи не так? Бабуня, ти ж знаєш: замало гарно співати, треба відчувати роль якомога повніше і суттєвіше, і саме цього може навити психологія, чи не так? Дідусю, ти ж справжній спортсмен, і знаєш, що у спорті є не тільки перемоги, але й поразки, і саме останні ламають сили більше, ніж перешкоди на шляху до високих досягнень, а завдяки психології я оволодію такими техніками витривалості духу, які не мають мої суперники, чи не так?
Анін спіч звучав переконливо і яскраво, і родина зголосилася з її аргументами і врешті решт прийняла її вибір схвально. Втім, бабуся не хотіла відмовлятися побачити онуку на сцені оперного театру і наполягла, щоб дівчина двічі на тиждень ходила у консерваторію до її подруги – оперною співачки і продовжувала удосконалювати співацьку майстерність.
Так і сталося: Ана навчалася в університеті, і так само, як і в школі, вона знаходила гарних вчителів та друзів, з якими було легко та приємно, бо кожен з нею почувався так, як йому хотілося. Ана ж продовжувала вивчати світ навколо через повне відображення всіх і кожного, всотуючи їхні сподівання та пізнаючи інших через них самих. Також юна студентка з головою поринула у багатошаровий світ знань про людську природу та відносини, поглинаючи, немов гарячі пиріжки, наукові книги та статті Фройда, Юнга, Лакана та інших гуру від психології. І ця справа стала для неї вдивовижу цікавою та захопливою. Нові методики та техніки вона відпрацьовувала на рідних, і невдовзі вже мала можливість переконатися, що тепер стабільна терпимість щодо неї та її майбутнього, стала природнім фоном усіх посиденьок.
Родичі змирилися з тим, що донька та онука навчається там, де навчається, головне, що Ана продовжує тримати високу планку родинного почуття гідності та самоповаги, її таланти нікуди не поділися, вона так само залишається маминою красунею, татовою розумницею, бабусиною співачкою та дідусевою спортсменкою, хоч тепер більшість її часу проходить поза домом. Але з кожним поверненням дівчини додому після університету та всіляких справ, атмосфера радості та щастя не полишали родинне коло, тому всі були задоволені і щиро раділи новим успіхам та досягненням Ани.
А ким була дівчина насправді? На це питання вона не могла впевнено відповісти. І тільки коли Ана дивилася сама на себе в дзеркало, розчісуючи довге й непокірно хвилясте чорне волосся, то звідти на неї витріщалися дивні очі: праве око було глибоке, як чорна із фіолетовим відтінком, безодня, а ліве око світилося лазурно-індиговою прохолодою спокійного моря, що виблискує промінчиками під час яскравого сонячного дня.