Иван Франко. Панские забавки. Глава 1

Михаил Каринин-Дерзкий
1. БЫЛЫЕ  ПАНЫ


Забавы народные и забавы панские


Забавьтесь, деточки, бог с вами!
Теперь вам вольно баловать.
Мы ж когда жили под панами,
Позабавлялися над нами
Так, что не дай бог вспоминать!
Бывало за грешок невинный:
Господскую пихнёшь скотину,
Побьёшь собаку, что с руки
Рвёт хлеб, не то словечко скажешь,
В снопы хлеб плохо перевяжешь —
Три шкуры спустят гайдуки.[1]

Тогда пан был не тот, что ныне.
Не тот пошёл уж нынче пан!
Пусть на нём шмутки дорогие,
Пусть сыт и гладок, как кабан, —
Да кра́дется уж осторожно,
С опаской, — не дай бог чего;
Шныряет, зыркает кругом,
Где бы деньжат взаймы взять можно,
И страх в уму сидит тревожный,
Что «в долг и жрём и в долг и пьём»,
И что карман пуст безнадёжно.


Былые паны


При барщине[2] ж совсем не то!
Там каждый пан шагал широко
И так держал себя высоко,
Что твой король, неважно что:
Село ли, лес имел. Никто
И не подумал бы и в жизни,
Что б поменяться что могло
В том вековом порядке жизни,
Панов и панщину[3] в сей жизни,
Казалось, хрен что б разняло.

Тогда ж бы и взглянуть на пана!
Глаза тускнеют аж у хама,[4]
Как пана взвидит, хоть и тот
Не матерится, не орёт!
Зачем орать? Гнев кровь лишь портит!
Э нет, сейчас и царь не ходит,
Небось, так гордо по столице,
Как раньше по деревне пан.
Тут дочка, краля, у вдовицы —
К двору её! Построил хам
Заборчик новый: «Эй, ты, чёрный,
Лес — мой, а значит и забор мой!
Всё разбирай и в двор вези,
А либо плату положи!»

Что панский гнев, что милость их же ж, —
Всё, яко грозный божий суд,
Падёт на смирный, тёмный люд,
И даже пискнуть — цыц! оближешь!
Тут баре сердцем взвеселялись,
Тогда глаза у них смеялись,
Гудели пьянки по дворам,
И шли охоты по лесам,
И пенье с рёвом раздавалось,
Вот тут-то жажда господам
До бл*дства, вычур пробуждалась.


Карты и охота


А как тогда играли в стос![5]
И сейчас играют, ясно дело,
И режутся осатанело
И дни, и ночи, на износ, —
Без карт и понту нет, небось,
В господской жизни. Но, чай, дети,
Уж вам таких не видеть в свете
Картёжников, как в старину!
Дукатов[6] всыпал полну чарку
И на одну поставил карту,
Всё проиграл, и не моргнул,
Не побледнел, не вздрог на волос
И даже не понизил голос,
Мошонкой разве что тряхнул.

Оно, детишки, и не диво!
Ведь это ж   н а ш а   кровь и пот
Той золотой лилася жнивой
Веками в рученьки господ.
Дворянский дух, военну славу,
И всю ту старину кроваву,
Всю пышность, роскошь и богатства,
Все те пороки и все бл*дства,
Охоту, карты, игры, смехи,
И всю господскую гульбу,
Забавы, оргии, потехи,
И милость их, и их утехи, —
Мужик[7] всё вынес на горбу.


[1] Гайдук (устар.) — помещичий слуга, выездной лакей, обычно рослый и здоровый, в венгерской, гусарской или казацкой одежде.
[2] Барщина — даровой принудительный труд крестьян на помещика-барина при крепостничестве.
[3] Панщина (малорос.) — то же, что барщина.
[4] Хам (устар., презр.) — крестьянин.
[5] Стос (штос, фараон, банк) — карточная игра, пользовавшаяся большой популярностью у дворян в конце XVIII и начале XIX вв.
[6] Дукаты — золотые или серебряные монеты, а также денежные единицы многих европейских государств. Здесь имеется в виду австрийский золотой дукат.
[7] Мужик (устар.) — крестьянин.






Людські й панські жарти


Жартуйте, дітоньки, бог з вами!
Тепер вам вільно жартувать.
А як жили ми під панами,
Тоді жартовано із нами
Так, що не дай бог споминать!
Було за найменшу провину:
Потрутиш панську худобину,
Собаку вдариш, що з руки
У тебе хліб рве, слово скажеш,
Віз перевернеш, сніп зле зв’яжеш –
Три шкіри спустять гайдуки.

Пани тоді були не теє,
Що нині. Що тепер пани!
Хоч на нім шмаття дорогеє,
Хоч ситі, наче кабани, –
То кождий ходить зосторожна,
Боїться мов біду збудить;
Довкола шниряє, глядить,
Де б грошиків позичить можна,
І думка в кождого тривожна,
Що наборг їсть і наборг спить
І що кишеня все порожна.


Давні пани


Не те за панщини було!
Там кождий пан ступав так бучно
І відзивався так бундючно,
Немов король, чи мав село,
Чи цілий ключ. Не перейшло
І через голову нікому,
Щоб що змінитися могло
В тім розпорядку віковому.
Пани і панщина у всьому
Зрослись, здавалось, нерозлучно.

Тоді-то стоїло поглянуть
На пана. Просто очі в’януть
У мужика, як пана вздрить,
Хоч пан не лає й не кричить!
Пощо кричать? Гнів крові шкодить!
Ні, нині й цар, мабуть, не ходить
Так гордо по своїй столиці,
Як пан тоді селом ходив.
Тут гарна доня у вдовиці –
У двір її! Загородив
Господар пліт новий: «Гей, хаме,
Городиш моїми лісками!
Пліт розбирай і в двір звези
Або оплату положи!»

Чи ласка панськая, чи кара –
Все, мов нехибний божий суд,
Паде на смирний, темний люд,
І навіть писнуть, сплакать – вара!
Тоді в панів сміялись очі,
Забави по дворах гули,
І лови по лісах ішли,
Лунали співи дні і ночі,
Тоді-то й раз пани були
До жартів, вигадок охочі.


Карти й лови


А як в ту пору грали в карти!
І нині грають, звісна річ,
І туманіють день і ніч, –
Без карт, мабуть, ніщо й не варти
Забави панські. Але ж, діти,
Мабуть, не прийдесь вам уздріти
Таких грачів, як в давній час!
Дукатів всипав повну чарку
І на одну поставив карту,
Програв, не глянув ані раз,
Не зблід, не задрижав на волос
І навіть не понизив голос,
Хіба кишенею потряс.

Воно-то, дітоньки, й не диво!
Се ж з поту нашого і мук
Плило те золотеє жниво
Сотками літ до панських рук.
Лицарський дух, воєнну славу,
Всю ту минувшину криваву,
Всі ті багатства і пишноти,
Все зіпсуття і всі підлоти,
Гумори панські, лови, карти,
І всякі гулянки шальні.
І ласки панські, й панські жарти –
Мужик все виніс на спині.