Далека путь, незвідана любов`ю.
Жах у розпачі... І гірше тут бува...
Руки ці були омиті кров`ю,
Та я люблю і, отже, я жива.
Сонце це колись здалося чорним,
Але світліш нічого вже нема.
Настала ніч. Вона до себе горне,
Та я люблю й, можливо, ще жива.
Натовп тварин. Ми – мавпи бездіяльні,
Шепочем нерозбірливо слова...
Не змити нам гріхи в святій купальні,
Та я люблю і начебто жива.
Істини далекий шлях тернистий.
На нім чиясь знов впала голова,
Обрамлена навіки лавра листям.
І я люблю, і досі ще жива.
Моя нога торкалась місць закритих,
Тих, де давно нікого вже нема.
Когось спасли, десятих кров пролита,
Та ще люблю, я досі ще жива!
Я вам кричу: дійду мети своєї!
Нехай я навіть трішечки слабка,
Усею до зірок зірвусь душею,
Бо я люблю і лиш тому жива!
І зрозумійте ті, що зупинить призвані:
Любов завадою для зла става.
Зупинить грізне зла єднання
Ота любов, що досі ще жива.
Вона не вмре. Ні, чуєте, прокляті,
Сліпі далекозорі соколи?!
Вона жива. Лиш усмішка дитяти
Її піднесла з забороненої мли.
І ви ніщо не зробите із нею,
Бо ви, мерці, які жили завжди,
Стояли проти світлої душею,
Поховані у тілі назавжди.
А я іду в далеку путь, незвідану любов`ю.
Цей жах у розпачі... І гірше тут бува...
Руки ці були омиті кров`ю,
Та я люблю і начебто жива.