Що би ся стало… Та вже не хоче.
День наповзає, як тінь від скелі,
і пророкує мі тишу ночі
десь орендованої пустелі.
Листя дерев розмітає вітер
з білої півночі. Він не знає,
що Йому нині робити з світом
після спокуси дешевим раєм.
Чорні думки зафарбую віскі
і заміксую набуту тугу
з чимось далеким… таким, як близьке…
відволікаючим від напруги
ритмів щодення… Прості моменти,
але насправді - клубок трагедій.
Мозок, розбитий між слів дощенту,
в кожній селянці шукає леді,
щоб відпочити, нарешті, в ямі
власної мрії навік забути
те, як зникав у загальній плямі
вибору «бути» чи, все ж, «не бути»…