Левову частку життя ми збираєм сни.
Це навіть зручно: немає потреби в тім,
що повертатись із грудня в тепло весни
чи відчиняти думкам безнадійним дім.
Снам не потрібна реалій чужих зима.
В ній лен морози і крига людських сердець,
а доброти як співучасті геть нема
для усіляких, крокуючих навпростець
до намальованих бідним дитинством мрій.
Доля - наруга над тим, чим живе душа,
ніжно сплітаючи щастя простих подій
у візерунок естетики рим вірша.
Спостерігаючи дим відображень, ми
світ трансформуємо в крові своєї тік,
і намагаємось тихо втекти з пітьми
до одинацтва, що нині для нас, як лік.
Так і минають присвячені нам літа
в дивній гонитві за власним портретом там,
де галерея сучасників знов пуста,
але майбутнє її перетворить в храм…