Дочекайся, кохана… Я знаю, що я повернуся.
Фантастична земля, як камінчик, у прірву летить,
загортаючи нас у своєму невпинному русі,
і даруючи вічність, немов зафарбовану мить.
Дочекайся, кохана… Ми смертоньці крутимо дулі
в цих затрасканих шанцях, де сенс неземного буття
розглядається лен як політ автоматної кулі,
що без зайвих страждань обриває хлопчаче життя.
Дочекайся, кохана… Ми знищемо клятих чужинців,
що приперлися в наш, як з малюнку, заквітчаний дім,
бо в серцях вояків зберігається, ніби у скриньці,
безумовна любов до тієї, що стала усім.
Дочекайся, кохана… Ще трішки й ми стрінемось знову.
Обіймемось й заплачемо, сівши на рідний поріг.
Дві прості німоти у промінні Володаря Слова,
що останню війну за слова відвернути не зміг.