Катерина КАЛИТКО
* * *
Досі чую сліди що з’їдає зелена вода
Не повіриш – вони не зникають ніколи я знаю
Ці розмови безглузді ці речення збились у зграю
Мить – і щезли у небі
І мружиться час у слідах
Тонко сивіє голос. Кругліше каміння на дні
Золотого мовчання що хвилями котить хвилини
І знайома ця плоть – осяйна і поступлива глина
І безсмертні сліди – чи ж належать і нині мені?
Імена відійдуть як пахуча осіння трава
Бо історія стебел – одвічна і вічна зникомість
Та співають сліди в коридорах досвітнього дому
Існування це тіло чи фреска чи врешті слова
Запливаючи в ніч звичайнісіньку темну й сиру
Чи в найменні своєму себе почуватимеш в’язнем
І твій погляд злетівши у небі густому зав’язне
А скоринки слідів полохливі птахи підберуть.
Катерина Калитко
* * *
До сих пор вижу всюду следы. Их смывает вода,
А они остаются. Я это доподлинно знаю.
Все бездумные, нудные речи сбиваются в стаи.
Миг – и в небе простыли. И жмурится время в следах.
Голос тихо седеет, и камни круглеют на дне
Золотого молчанья, что волнами катит поныне,
А привычная плоть – лучезарная, мягкая глина
И немеркнущий след – всё моё еще? Тут, в тишине,
Имена отомрут как в мороз луговая трава.
Без преданий. И эта утрата до боли знакома,
Но следы запоют на крыльце предрассветного дома.
Бытие – это тело иль фреска, а может слова?
Заплывая в обычную ночь, в отсыревший приют,
Ощутишь ли, что ты в своем имени только лишь пленник?
И завязнет твой взгляд в этом небе густом непременно.
Ну а крохи следов боязливые птицы склюют.