Я не певец божественной природы
С холодным равнодушием её;
С ума нейдут пленённые народы,
Им посвятил я творчество моё.
Среди бескрайних золотых просторов
Я вижу бедность бе́з хлеба куска...
Синь... птички... из-под соловьиных хоров,
Как нож, слух режут стоны мужика.*
Пусть божья благодать на всём просторе, —
Не в силах разум мой её объять,
Ведь сколько лжи, ведь сколько всюду горя,
Как волка волк, грызёт так брата брат.
Пусть то гнездо писарчуков негожих
Поёт бесстыдно нам на все лады
Об райских снах и уголочках божьих, —
Где плач — там нету уж и красоты!
Пусть те людишки нежатся «на лоне»,
Пусть мук народных ищут забытьё,
Не заглушить их: в сердца тяжком стоне
Жизнь отзовётся с ско́рбями её!
* Мужик (устар.) — крестьянин.
Я не співець чудовної природи...
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи, —
Їм я віддав усі чуття мої.
Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.
Нехай кругом розумний лад та втіха, —
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.
Нехай людці, що до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про райські сни й куточки благодатні, —
Де плачуть, там немає вже краси!
Нехай вони, кохаючись "на лоні",
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами всіма!