Сижу я в неволе и брежу печально:
Увижу ли вновь тебя, мама Украйна,
В слезах поцелую ли землю родную,
Иль век проброжу тут, как пёс, по Вилюю?
Когда бы мне, мама, воздушные крыльца,
Душой полетел бы к тебе, точно птица,
Тут мрачно и хмуро, тут вьюга и студень,
Тоскливо и в праздник, тоскливо и в будень,
Год целый кругом всё молчит или гибнет...
Сиротского сердца ничто не унимет...
Ложись, помирай, раньше смерти не сдохнешь...
Аж страшно подумать, что тут и подохнешь;
Рассеются чары, изящество, яркость,
Останется жалость, одна только жалкость...
Сижу я в неволе и брежу печально:
Увижу ли вновь тебя, мама Украйна,
В слезах поцелую ли землю родную,
Иль век проброжу тут, как пёс, по Вилюю?
ДО УКРАЇНИ
(СИДЖУ Я В НЕВОЛІ ТА МАРЮ ТИХЕНЬКО...)
Сиджу я в неволі та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
Коли б мені, мамо, легесенькі крила,
В обійми до тебе душа б полетіла,
Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь,
Однаково сумно і в свято, і в будень,
Рік цілий навколо все мре та німує,
Самотнього серця ніщо не вгамує...
Ридай одиноко, кладись в домовину...
Подумати тяжко, що тут і загину;
Розсиплються чари, мов квіти зів'ялі,
Остануться жалі, самісінькі жалі...
Сиджу я в неволі та марю тихенько,
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?