Замученный горем, я долго хворал,
Без воли, без доли, — в тоске умирал,
Утративши веру в любовь и в добро,
И немощное бросал в злобе перо,
Свет божий казался темнее тюрьмы,
Угасли надежды лучи в царстве тьмы,
Душа замерла в непосильной скорби,
Мерещились трупы, кресты и гробы...
Но вдруг прокатился тут гром надо мной,
Как кара господня, я вздрогнул, больной,
И голос раздался могучий: «Вставай!»
Как к бою призыв за родной отчий край.
В мгновенье прозрел я, опала с очей
Плена, самых чёрных чернее ночей,
Душа обновилась, душа ожила,
Святы идеалы все вновь приняла,
Огнём озарилась моя голова,
И вновь я прозрел в забыты́е слова,
А сердце, как прежде, туда позвало,
Где воля, простор, где тепло и светло!
Змордований горем, я довго хворав...
Змордований горем, я довго хворав,
Без волі, без долі,— з одчаю вмирав,
Потративши віру в любов і в добро,
І кидав од себе безсиле перо,
Світ божий здавався темніш, як тюрма,
Надії всі згасли — і сліду нема,
Душа заніміла з важкої журби,
Усюди ввижались мерці та гроби...
Але наді мною тут грім прокотивсь,
Немов спересердя, що я засмутивсь,
І голос почувся могучий: "Вставай!"
Як поклик до бою за рідний свій край.
Я разом прокинувсь, опала з очей
Полуда, чорніша од чорних ночей,
Душа оновилась, душа ожила,
Святі ідеали всі знов прийняла,
Огнем освітилась моя голова,
І знов зрозумів я забуті слова,
А серце, як здавна, туди все тягло,
Де простір і воля, блакить і тепло!