Я, напевно, ніколи не зрозумію,
Як це - самій собі дарувати квіти,
Тільки для себе прагнути жити, радіти,
Не розумію. Не хочу цього розуміти.
Прохолодно-підступними, наче отруйні змії
Стануть квітів тих довгі гнучкі стеблини,
Будуть тягнутись віками самотні хвилини,
Докором тихим, неначе у чомусь винна.
Квіти вмирають під траурний спів негоди,
Висохнуть вщент на холодному підвіконні
Що тобі з них? Не зігріють тонкі долоні,
Так і лишать наодинці в німому полоні.
Що тобі з їхньої скороминущої вроди?
Душу обвили й шипами катують нещадно,
Тихо кричить вона, злякана і безпорадна.
Тіло безглузде давно вже покинути ладна.
Квіти вмирають, забуті й сухі - ну то чорт із ними!
Душі - не душі. Не сестри, не побратими,
Душі недужі б'ються на строфи й рими,
Інші себе забувають у ритмі життя невпиннім.
Всі про спасіння благають очима у небо синє.
В чому ж насправді воно, те жадане спасіння?
Так, як для квітів вода, у найважчі хвилини -
Теплі обійми живої, близької людини.