Когда уж тюрьмы кончат строить
Своих народов палачи?
Не нам Россию обустроить,
Мечом оковы рассечи.
Болит душа, и слабнут руки,
Мертвеют думы и мечты;
В устах немеют скорбны звуки...
Пора желанная, — где ты?
И не придёт к нам, не заглянет,
При нашей жизни ей не быть;
Как от серпа, душа завянет;
Сил недостанет победить.
Пройдут года — и трупы наши
Холуй схоронит, матерясь;
Не всё ж погибнет: горькой чаши
Испить второй не выйдет раз.
И по чуть-чуть взойдёт то семя,
Что рассевал в народе брат.
Взрастёт достойнейшая смена,
Какой враги не победят.
Мы сгинем в тюрьмах, нас не станет,
Но не далёк свободы час, —
И с благодарностью вспомянет
Потомок вольный мёртвых нас!
Так думал арестант согбенный,
Один гния в своей тюрьме;
И лишь, глумясь, смотрели стены
На каторжанина во тьме.
Думка тюремна
Коли вже кинуть мурувати
В’язниці мирові кати?
Не нам кайдани розірвати,
Неволю зо світу знести.
Болить душа, і слабнуть руки,
Безсило думка замира;
В устах німіють журні звуки...
Де ж ти, сподівана пора?
Вона не прийде, не загляне
За часу нашого між люд;
Мов квіт підтятий, серце зв’яне;
Снаги не вистаче на труд.
Перейдуть дні — і трупи наші
Попихач, лаючись, складе;
Не все ж умре: гіркої чаші
Удруге пити не впаде.
Потроху прийметься насіння,
Що розсівали— навкруги,
Зросте міцніше покоління,
Що не подужають враги.
За в’язнем в’язень одстраждає,
Але настане легший час,-
І добрим словом спогадає
Потомок вільний мертвих нас!
Так заточенець думав думу,
Один конаючи в тюрмі;
І тільки стіни зором глуму
Зі тьми дивилися самі.