1.
Чорноротими крововиливами
Се шрамує війною краса,
Над полями в дорозі накрила
Зграя чорних ворон небеса.
По дорозі, що стелеться стрічкою,
Пошматованій – Бог не спить –
Стала ясна русява дівчина,
У волоссі – небес блакить.
Її руки – тонкі, мов гілочки,
Кволі ніжки – тоненький лід;
Як і інші хороші діточки,
Ти з наївних святих сиріт.
Її платтячко – бідність мороку;
Її хрестик – на нитці мідь
Те дівчатко настільки прозоре,
Що не може і говорить.
По дорозі, де бруд жорстокий,
Де військові пильнують все,
Починає писати без спокою
Те, що нині в душі несе.
Мовчазні, милосердні, гарячі,
У пітьмі затонулі рядки –
Це дівчатко настільки справжнє,
Як війна у моєму вікні.
На долонях – хрести та лінії,
А в очах – лиш дощу стіна.
Її звали колись Марією,
На дві третини вона – це я.
2.
У Марії був дім – занавіски на вітражах,
У неї був батько, і був невідомий жах,
Там березова шафа, і ліжко, і щастя в нім,
І для нього були непотрібними стільки рим.
А тепер у Марії заліплене плівкою скло,
Нічне марево лиш у душі й у вікні – воно,
Там літають лиш привиди тихих, колишніх снів,
Тих, які не знайдуть для дитини ні мрій, ні слів.
Тільки гуркіт щодня металевий, і тріск, і стрес,
А у мами на випадок всякий лежить компрес,
Та ікона в кутку, де усміхнений Миколай
Обіцяє Марії тихий небесний рай.
3.
Тиша знов проникає у вухо,
Неначе ти втратив слух,
А Марічка в занедбаній кухні
Сигаретний ковтає дух.
Слід поспати, допоки тримають стіни,
Допоки не впав наш дах.
У Марічки дрижать коліна,
Згори – місяць мовчить, і страх.
У небесних гучних просторах,
Тільки око висить згори
Коногонкою, – Глянь крізь штори –
Жодних одягів, жодних рис.
Там, на річці воно – доріжка,
Срібним світлом в вікні блищить.
Скоро знов затремтять ї ніжки,
Скоро знов найстрашніша мить.
4.
Скаже хтось: "Так, він був непоганим батьком..."
Готував їй сніданок щодня і у ванній співав, як міг,
По суботах гуляв зі своєю пташкою,
Розмовляв із Марією лагідно, і любив з голови до ніг.
Тільки чисте взуття, і коли від дощу тікав,
Його сильні гарячі руки тримала вона вгорі,
І вона крокувала поруч – шахтарська донька,
Хоч у роді її – пам'ятає – самі лікарі.
Це було справжнє щастя, якому кінця нема,
І те щастя дитяче не вмістиш в один куплет.
Він завжди був лиш першим, вона не була сама;
Пригощав її яблуками – золотий ренет.
Вони пили какао, ходили в театр і в зоопарк,
Він сузір'я показував донечці Близнюків,
Він смішити любив – так раптово і просто так,
А одного разу із дроту кільце зробив.
5.
На у потім настала війна, забирала в стрій
Найхоробріших, і найвідданіших на бій,
І, забувши ім'я, позивний лиш лишив і щем,
Там він бачив скелети храмів, що спалені вщент.
Знову чорним обличчям став, лиш душею білів,
Він навчився молитися, ніби в останній раз,
Прохолодні руки свої він подихом грів,
І чекав, коли зрештою їм віддадуть наказ.
6.
У Марічки була таємниця –
Це пачка дівочих листів,
Вона пише лиш те, що насниться,
І літопис плете навічно.
Вона пише мовою рідною,
Або співом місцевих птахів.
Вона пише сумне і так плідно:
"Ми тепер – дичина, не більше"
Вона пише у вранішній зірці,
І в ночі, коли надто пізно,
Вона пише, як пишуть діти –
Нерівним таким зиґзаґом,
Як листи із дитячого табору,
Чи морська на березі піна,
Вона пише, як діти неправильні,
Які втратили рівновагу.
Вона пише, як пишуть дорослі,
Що під обстрілом і з підвалу,
Вона пише і світло крізь сльози,
І пробіли нерівні ставить.
Вона пише і вже не може,
Так їй лячно, аж до нудоти.
Всі дерева на петлі схожі,
І лиш свічка підсвітить скорботу.
7.
Батьку рідний мій,
Не даруй мені
Ні обручок, ні квітів –
Ти найкращий у світі!
Бережись вовків
Повернись живим,
Щоб під небом ми
Жили, як колись,
До весіль, кохань,
Ти на захист стань,
Батьку рідний мій,
Повернись живий.
Заспівай казки,
Не пускай руки,
Принеси вогонь
До моїх долонь.
Ось старий наш дім,
І ми жили в нім;
Ось квітучий сад,
Ось повзучий гад,
Тут нема тривог,
Бо в садочку ж – Бог,
І у домі – ми,
Або наші сни...
8.
Обривається все – і дроти, і розмови, і струни,
І безцінні життя, яким і кінця не знайду.
Мирний травень раптово став червнем з військовим сумом,
І улітку пролилось настільки багато свинцю.
Загорілі трави донецьких степів, терикони,
Обеліски героям, що вийшли назавжди в похід.
Чи цей світ підкоряється нині ще Божим законам,
Чи від нього лишились патрони і пара чобіт?
Нам Микола казав: перемога, що вирвана смертю,
Перемога над страхом – найбільшою є в житті.
Він назавжди пішов до широкого древнього степу,
Де посіяна смерть, наче стиглий маковий цвіт.
9.
Тут танцює трава, й цвіркунів безтурботні пісні,
Тут розкинулось пекло посеред райського літа
По чорнильному небу зіниць пливуть хмарки рясні,
А в кишені зламалась остання моя сигарета
Тут немає нікого, а тільки свої та чужі,
Лиш стріляти в чужинця, прикривши свого, що є сили,
І кричати щосили: "Живий! Слава Богу, живий!"
І дзвонити донькам своїм з мертвої майже мобіли,
І любити синів, тих, що поряд, в окопі, в золі...
Ділять все: ділять дні, ділять хліб, яловичу тушонку...
Всі вони – це сини переритої кротом землі,
Замість німба Господь дарував цим синам коногонку;
Замість серця Господь дарував цим синам антрацит,
Замість вдиху степного – Він дав їм горючість метану.
Тут танцює трава, що яскраво, і чадно горить,
Ніби слава, свята і нетлінна, в очах ветерана.
10.
Нас чекає лише перемога,
Ясний соколе, Миколай,
Засмакуємо хліба у Бога,
І на двох розділимо рай.
Ну а поки лежиш ти в окопі,
Чути дим від людських котлів,
Я молюся про всіх героїв
З настанням сутінкових часів.
Бачу сполохи, рветься небо,
І вогонь горизонтом сповз
Смерть за нами іде – не треба,
Дай-но, Боже, пройшла щоб – повз.
11.
Окопів траурні стрічки в усі кінці,
Із часом загояться рани навічно, зійдуть рубці
І буде цвітіння буйне, або зима
І буде в неділю свято, чи середа,
І над степом небес бірюза замилує нам очі,
І забудуться всі лихоліття, й жахи дівочі.
12.
Страшним був серпень чотирнадцятого року,
І два народи тоді бігли в лобову.
Микола біг, з обличчям чорним, як порода,
І прикривав палаючу передову.
В його руках були і смерть, і воскресіння,
В очах же – двері в потойбічний чад.
Дитинства місто – сталі та вуглеваріння
Стирали до кісток – пустелі мертвий сад.
Вирощували смерть, і жах, як хліб святий,
Розсіюючи біль, і помсту "зуб за зуб",
А парубки зелені, що не вірували в смерть,
Ридали на колінах – на них дивився труп.
Побачивши же другий, вже почали звикати,
Війна ж бо – це не місце для сліз з смаком лаванди.
У кожного у місті там залишилась мати,
У місті, де з тобою колись цвіли троянди.
13.
Будинок трясе без кінця, він гримить.
Вся в батька, Марічка спинилась на мить
Мати свічечку палить щоночі.
"Мам, поспи!" – "Ні, не хочу! Не хочу!"
Там, далеко від ночі стіни,
Там, де струни гризуть цвіркуни,
Там із кровію річка тече,
І щодня бере смерть за плече.
Згодом місяць червоний зійшов,
Зірки жодної він не знайшов,
І Марічка, шахтарська донька,
Наче загнане в кут звіреня,
Все стоїть і стоїть у вікна,
Як вікно, так порожня й вона,
І надломлені руки її,
Вже не зняти їм сукні свої,
Тільки передчуття до біди,
Наче запах гнилої води.
14.
Ми – підвальні, вогнем опалені,
Кайдани на ногах важкі;
Ми – ідея національна,
Ми – форпост затяжної війни.
Чорна совість, і біль фантомний,
Що спалив нас на безліч днів.
Наче в серці пекельна домна,
Наша ненависть до катів.
Не святі ми – лише юродиві,
В Бога випали з рукава.
Його очі занадто строгі,
А сліди ховає трава.
Вранці станемо на перекличку,
Поховаєм, відпустимо біль.
Гей, війна, невже будеш ти вічна? –
Частоколи та буревій.
Заміновано все, що знаємо –
Це людський найстрашніший суд.
Знай же, Авелю: всюди Каїни,
Тільки висунешся – приб'ють.
15.
І його принесли на щиті.
У Марічки – сльоза на щоці;
Припадала і плакала мати:
"Не баріться, заносьте до хати"
Він був сірим, холодним, мовчав,
І туман все накрив, як рукав
Був четвер, і на п'ятницю нічка,
І шахтарська донька, Марічка
Повз завішені дзеркала
До скорботної зали ішла,
І дивилась на батьківський лоб,
І на губи, в них слово цвіло,
На обличчя, усмішку сумну,
На пурпурну відкриту труну,
Що укрила червоним листком,
Наче двері в кривавий окоп,
Де востаннє дививсь на хмарки,
Поки погляд не з'їли птахи.
16.
Воронки, ворони, війна
Вона – донька степів та істин,
Нещасний янгол не-життя,
Що втратила своє дитинство.
Тавро сирітства на тобі,
Сирітства подих стисне дужче!
Війна, воронки, ворони,
Поранені смертельно душі.
Прощайте, віддані сини,
Прощайте, донечки святії.
Обличчя клятої війни,
В камінні завше ваші вії.
Марічко, дівчинко моя,
Пшеничні коси, руки – квіти
Воронки, ворони, війна,
А ми – побиті нею діти,
А ми – війни священний хрест,
І несемо його смиренно,
Як наречені для небес,
Йдемо на бій ми повсякденно.
17.
Обличчям строга, і чорноока,
Вона стоїть, навкруги – іконки.
В руці – просфора, і голос зверху:
"Залиш печаль, при вході до церкви!"
Хрестись, як можеш, молись про мертвих,
Повітря церкви – цілюще й сперте.
Не плач, Маріє, молись, Маріє,
Молитва – та сама анестезія.
Дзвінкий, прекрасний, співучий голос,
На коногонку всі свічі схожі,
В тумані шлях, що візьму з собою,
Подібний до смерті на полі бою,
До існування твого Донецька.
Нехай дитинство в тобі прорветься,
І за трофейну тримайсь гвинтівку,
Дивись крізь оптику. Бачиш зірки?
Земля, отруєна що чумою,
Де поле попелом пахне бою,
А всі ми стали, як полонені,
В полоні вугільного басейну.
Де мати – вдовиця, донька – сирітка,
А брат – це звір, який вирвавсь з клітки.
18.
З нами Бог, з нами Сонце, і з нами – дощ,
Який снайперську зарядив гвинтівку.
Там, за житом, за гаєм, брехня. Ну, що ж,
А за нею – кара в твою домівку.
Поле це – іржа від запеклих битв,
Що посіє вітер степів завзятих.
Терикон лежить, наче мертвий кит,
Там пливуть хмарки, і хмарки із вати.
Там золочений захід і міражі,
І спливає Сонце за край пустелі,
Тож, на кому лежить вина, скажи,
Хто врятує її – розіп'яту землю?
19.
Тричі жменя землі. Спокій я не знайду.
Буду гризти її, тую глину руду,
Тую гирю свинцеву і поле пітьми,
Аж за сам небокрай її гнатимемо.
Я – Марія, мені усього двадцять два,
Я до міста належу, що плив у хмарках,
І у мене гвинтівка – СВ Драгунова;
Здригнулась душа, тому знищу я того,
Хто посмів підійти до нашого дому,
Хто ворогом став, для душі незнайомим,
Хто з мечем підійшов за гранітові гори.
Я – Марія, і все, що я маю, – це горе!
20.
Поле дике, і в оці – ворог.
Від гвинтівки ниє плече.
Помоліться, хто вірує в Бога,
Буде гаряче, буде ще.
Снайпер знає – спроба одна лиш.
Довго цілиться, не спішить.
Вона нервами в степ вростала,
В них єдина душа бринить.
Точним пострілом, злою кулею,
Смерть Марічки відчує мати.
Поле всіяне рясно трупами,
Уночі лише їх збиратимуть.
У Марії в блокноті – хрестики:
Всі зелені – щетинка мала;
Всі однолітки нині – месники
Тій країні, що смерть принесла.
21.
Гірке ім'я твоє, Маріє,
Що здатне смерть комусь сплести.
Чи твоя мати не сивіє,
Як пише знов тобі листи?
"Скажи-но, доню, як воюєш,
Ти там, ріднесенька донька?
А в нас, на нашій рідній вулиці,
Спливає літо по струмках.
Спіліють яблука, як мрії, –
Збирати, жаль, нема кому.
Щораз тяжіють мої вії,
Мабуть, з очима щось чомусь.
Пливуть хмарки, пливуть човнами,
Вкривають світлий горизонт.
Так гірко знов на серці мами,
Ти повернись, залиш свій фронт!
Не сила пальці заспокоїть –
І хрестять небо без вини,
А за кривавою рікою
Війна, воронки, ворони..."
22.
Господи Ісусику,
Як же стало лячно!
Поле заміноване,
А було рілля лиш.
Небо димом застелило,
Ріже очі аж до сліз.
Господи, ми – одержимі,
Нежить, дичина в золі!
Господи, я став відлюдник,
Крихта, лучник на даху.
Боже, будь зі мною всюди,
І не дай зійти з шляху,
І постав до мене янгола,
Не здригнутися б руці,
Нагодуй убогу манною,
Й божевільні ночі ці.
І дай же хоч один ковточок
Кринично-чистої води.
Мій шлях тернистий, мій куточок –
Не знайдеш користі сліди.
Лежу – в очах багряна осінь,
Короста з'їла кольори
Вплети мені, Господь, у коси,
Ти забуття святе згори,
Ім'я і пам'ять забери-но,
Бери життя і дай нове.
Мій степ, куди я знов полину;
Вік, що не візьме за живе
Матюччям, кров'ю загартована,
Та як же стало лячно:
Поле заміноване,
А було рілля лиш.
23.
А потім приходили зими, сніжні і білі,
І дерева стояли казкові, дзвеніли відважно,
І вмирали хоробрі воїни – юні, сміливі,
Вмирали вони, стоячи, вмирали по-справжньому.
Гей, донецькі вітри – наша пісня, воля і житниця,
А тепер – ні душі, лише пси завивають і ворони,
І Марія моя – для степів захисниця і милиця,
А навкруг – лише стогін зими на чотири сторони.
І в блокноті хрести, як на білім снігу, темно-сині,
На погостах хрестів тих нових по братах не злічити.
У Марії моєї сніжинки застигли на віях,
Як на серці скорбота, яку вже нічим не згасити.
То за батьком скорбота, яка не змивається кров'ю,
І сльозами не змиєш, ніяк не повернеш ти ролі ці.
І Марія моя – то шахтарська донька Миколи,
Напівпошепки молить себе пресвятій Богородиці.
24.
Не знаючи імені, й віку,
Знов ворога Бог приніс:
Волохатий, рудий і дикий,
На щоках – кучерявий ліс.
Сильні руки його – хлібини,
Загорілий, високий на зріст.
Шкода навіть в такого цілити,
І по скронях розбризкати мізки.
Зуби, наче перлини героя,
Щире серце, видно, в усіх.
Хто примусив тебе до зброї,
І безжально вбивати своїх?
25.
Хрестячись, стояв на колінах,
Молодий, веселий рудий,
А між нами – драбина і вікна,
Й сивий кіт із деревини.
Спішачи, хтось забув про нього;
Статуетка, не варта муз.
Він мурчав і дививсь не строго,
Посміхався у правий вус.
У кутках залягали тіні,
Світло в краплях свинцевих дрижить,
А в небесному шепотінні
У броні чорний ворон летить.
Воїн теж у бронежилеті,
Скроні голі – яка краса.
Вітер також його розгледів,
І свій вирок він вже сказав.
26.
Церква біла вінчає пагорб;
Сніг, немов лебединий пух.
Зір Марії – як юний пагін,
На сторожі дівочий слух.
А позаду – життів дві сотні,
На грудях – православний хрест.
Неперевершений сніг молочний,
Падав в пекло з самих небес.
А як же хоче в дитинство знову,
Світанок січня – мов золотий.
Рік новий поверне дар мови,
Свічки віск – молодий бурштин.
І на життя лляну скатертину
Поллється віск, що віщує мир.
На кухні цівка хмільного диму,
Пущу й зустрінемось знов з людьми.
Відкриєш очі, і небо знову;
Свинцевий погляд твій занімів.
На нас чекає лиш перемога,
І люта помста за всіх батьків.
27.
Народити б сина,
Миколою назвати.
Народити б невинного,
Манкою годувати.
Народити б сильного
Очима у діда.
Хай виросте сильним,
Розпещеним серцеїдом.
Народити б доньку,
Як берізка, тонку:
Носочки біласті,
Платтячко смугасте.
Русяве волосся
Заплести у коси,
Вузенькі плечі й босі
П'яточки абрикосові.
28.
Не народиш нікого. Лише очерет,
І Місяць сліпий над рікою.
Не пройде ніхто. Мишеня не пройде
Звідси стежечкою прямою.
Степовий цей пейзаж відтинає межу,
Два світи відтинає думок.
Мій улюблений кряж, його бунт я вершу
І мереживо жвавих хмарок.
29.
Здрастуй, мамо! Старий блокнотик
Уже списався, і порожньо в серці.
Як ви там живете? А доти,
Кров рікою в степу нашім ллється.
Розлились води й розкрилось небо;
Кілометри повітря, що тхне все гірше;
Місяць, наче сухарик окопний, черствий,
Та і той вже надкушений кимось іншим.
Я вже стільки убила – не сила й думати,
А останній був молодим, руденьким.
Він міг стати братом – веселим дурнем,
Або навіть батьком мого маленького.
Я вже стільки убила, що аж наснилось,
Як спустився батько мій до ставочка.
Білолицим янголом – Божа милість,
І сказавши: "Марійко, ну досить, дочко!"
Я вже стільки убила – ти не повіриш.
Пам'ятаєш яблука, а, мамулю?
Я вже стільки убила, що стала звіром,
На якого втрачати не слід і кулі.
30.
На схід повертаються всі птахи,
Струмок червоний замість ріки,
І весна приходить, брунькам дзвенить
До зірок пробиватись, небес блакить.
Повні щему, вологі вуста її,
І вона, дурепа, спішить туди,
Де боєць рахував до двохсот зрання,
І гірке повітря гримить щодня.
Відчуття – зустрічати п'янку весну,
Ми втомились здригатись щораз без сну,
І палити багаття мовчки в дворах,
І боятись ночі, що сіє жах.
Скоро в річці чиста скипить вода,
Покупатись там – то є Божий дар,
Тишком-нишком згадуючи рудого,
Проте лютому, знаєш, ще не до того.
Де сади не прокинулись ще від сну,
Де не ждуть пташенята уже весну.
Де читають вірші до хрипоти,
Поки голос не сяде від самоти;
Де рука Марії в моїй руці,
На курку повислі всі ночі ці;
Де солоні сльози прикрасять ніч
Материнського погляду у вікні.
31.
А з неба не сніг – пелюстки від попелу сірі.
Марія лежить, і гори її височіють.
Марія не бачить гори – вона осліпла,
В чорноземи донецькі вростаючи юним тілом.
Вона захлинулась вогнем, прикриваючись димом,
І повзла до своїх, і бігла – хотіла вити.
Вона тримала гвинтівку, як міцно тримають сина,
Як маленьке дитятко, загорнуте і сповите.
І було їй майже не боляче, майже не страшно;
Прикривали її кулемети, і гуркіт прощальний,
Ну а трохи ліворуч, за кілометр – башта,
А праворуч – позиції рідні, і вогнепальні.
"Я відступаю, прикрийте же, хлопці, мене!" –
Вона закричала і впала на землю чорну.
Її кров розтікалась, як зерен гранатових жменя.
Маріє, моя Маріє, шахтарська донька.
32.
Спи, моя рідна, спи,
Дівчина одинока.
Серед степу збирає пил
Шахтарська донька чорноока.
Над нею шумить трава –
Чарівна і відсторонена.
Пильнують її небеса,
Пильнують і чорні ворони.
Ми бережемо твій сон,
Маленька донька Миколая,
А Сонце за терикон
Повільно собі спливає.
Стелиться сивий дим –
Приносить червона річка.
Тут страшно ходити живим;
Ці землі святі – навічно.
Спи, моя рідна, спи
У надрах землі своєї.
Нехай твої мертві сни
Будуть про літо тепле.
Сива стара ковила
Тобі пісеньку заспіває,
І яскравим вогнем душа,
Колисковою в небо злітає.
Спи, моя рідна, спи,
Темна нічка наповнює скроні.
Серед степу збирає пил
Чорноока шахтарська доня.
33.
На вершині рудого далекого терикону
Де дзвону церковного музика стала звичною,
Знов зустрінуться, натягнуть сітку для бадмінтону,
У підніжжя хвилюється море – поле пшеничне.
І у них буде все, і заслужене щастя вічне,
Лиш Донецьк із його проспектами, вулицями, мостами,
Назавжди залишиться з ними, в серцях знегрішених,
Ну а з нами – трояндами, погостами, і хрестами.
Тую пам'ять ніяк не здолати – вона нетлінна.
Пам'ятаймо назавжди про вибухи, Гради, міни,
Бо Донецьк, він, як Всесвіт святий, а не просто місто;
Як шахтарські доньки, й колискова їх лебедина.
лютий 2023