Зупинимо час, щоб було все видно.
Щоб кожен судив, себе, у дитинстві.
В колишнім, у часі, щоб все на перед.
Читавши вірші, і старе, і мале...
Щоб кожен впізнав, себе лиш в кінці.
Себе не згадавши, бо звірятка сліпі.
На кожного, хто, на дорозі стояв.
Себе не помітив, маскувався й мовчав.
Два хлопчики бились, бо то, два брати.
Себе не соромся, бо ви, — ще малі.
По черзі кричали, — матусю сюди.
Ще й очі мокріли, діливши усе.
Матуся рідненька, — чому він такий?
По черзі питали, кохані дитятка її.
І знову без слів, лиш погляд кохання.
Бо то є урок, прийми як зізнання.
Не буде матуся, ділити речей.
Не буде кричати, — віддай йому все.
Ви наче дорослі, та враз як малі.
Ділили матусю, ще й іграшки всі.
Речей розірвали, уже так багато.
Агресія, нерви, не вмієш ховати.
Так може потрібно, зостатись з нічим?
Не зможеш ділити, ніщо, ще й ні з ким.
Ховають лиш правду, і знову від себе.
Себе покохав, а брату не треба...
Матусі кохання, завжди тобі мало.
А брату достатньо, йому за багато.
Тепер про взаємність, він вам нагадає.
Взаємний цей світ, ти ще, все впізнаєш.
Себе у комусь, когось у собі, - так завжди.
Це біль почуття! А час, виправить все!