Колись я народжу дітей…
Колись мене вони спитають:
«Як шанувати всіх людей,
Що імені твого не знають…
Як вибачати, коли ти
Жила під обстрелом сусідів…
Коли зруйновані мости…
Як тут душой не зненавидіть…
Жила… мов знов середньовіч…
І всі зруйновані надії…
І навіть модне слово «спіч»
Не допоможе… не зрадієш…
Як це пробачити усе….
Як? Коли вижити - це чудо…
І Ненька хай понад усе…
Я і за тебе не забуду!!!»
Я відповім, що я також…
Це мій тягар до слів останніх…
Але у люті кожен схож…
І в цім різниця існування…
Як проклінатимеш усіх,
Та смерті ворогу бажаєш,
Ненавесті тягаєш гріх,
Ти в ворожі себе відрізняєш…
Тоді вони попали в ціль…
А саме - в кожну добру душу…
Нехай між нами тільки біль…
Та Бога слова не нарушу…
Чим кращі ми тоді за них?
Як милосердя ми не знаєм…
Хай ворог нам предвісник лих,
Та Бог лише за нас спитає…
І в темряву нести вогонь,
Як в серці світло вже погасло…
Ти краще принципи боронь…
Допомогай нужденним вчасно…
Запом‘ятай, ніколи лють
Добра у всесвіт не принесла…
Людиною ти краще будь,
Що іньшим полумьє принесла!