Не кидай камінець, допоки я
іще не зник за обрієм, чекай но.
Фонтан у парку, де ж там течія?
Тим більш - тверда, сувора, невблаганна?
Там спокій, там копієчки на дні,
кохана, заманеться - прилучайся.
Немає течії, повір мені,
aле потрібно мати шось на щастя,
інакше не повернемось ніяк
у парк старий, де ми удвох сиділи,
шоб знов мені відчути терпкий смак
минулого... Кому до того діло?
Що з того, що ми вже не молоді,
давно позаду наші ювілеї...
Я знов згадаю кола на воді
від мідної копієчки твоєї.
***
Я хотів би поїхати звідси
у дитинство, де мама моя
ще живе, а не десь там у висі
викликає мене на ім'я.
Де насамперед батько зі мною,
кілька іграшок - мав тільки ці.
Де в підвалі ще тхнуло війною
та тривогою на самоті.
Де вугіллям пишалася груба,
кимось зроблена із чавуну,
руки батька і мамини губи
я б хотів на хвилину одну.
Там казково, я хочу щоночі
в ту країну дитинства мого,
де ведмедик розплюшує очі
та конячка кричить - і-го-го.
Де розгулює Кіт у чоботях,
Білосніжка не знає біди.
Боже милий, подай мені потяг
на Різдво, щоб дістався туди.
***
Грудень важко дихає, поволі
сніг іде. Іще в останні дні
двір наснився, дві тополі кволі
голі, мов коханці уві сні.
Сплять собі, знесилені любов'ю,
двох коханців білий сніг вкрива -
плечі, груди, губи, очі, брови.
Двір - жіття, та лінія крива -
повз війну, шо всі любові крає,
сивий попіл ріже, наче ніж.
Сніг у грудні вже дійшов до краю,
тихо, непомітно, босоніж.
Дві тополі сплять, ховають шрами,
що ж робити - вранці посікло.
Білий сніг, та висипане з рами,
гостре, як твоє кохання, скло.
Хочеться завити - подивіться -
два коханці, вбиті на війні...
Грудень, як досвідчений убивця,
дихає в потилицю мені.