Мачуха - не мати, сироти малі…
Стільки вони мали темних днів і сліз!
Мама була гарна і любила їх:
В церкву на зібрання водила їх усiх.
І дома молились, щоб Бог їх зберіг.
Тільки прийшло лихо, ніхто не чекав -
Бог маму на небо до Себе забрав,
А батько, як діти, сиротою став…
У смертній долині новий шлях почав.
Ідуть діти до школи, а там неначе рай:
Веселі діти, книжки, і вчителька хороша:
Що хочеш, запитай…
Не так тепер вже дома:
Там миру вже нема,
Що мачуху спитаєш, а відповідь одна:
«Самім треба робити» і злі слова, мов кулі,
Лишають в сердці жаль,
А батько на роботі і нікому сказать,
Як тяжко сиротині в цім домі стало вкрай,
Коли не стало мами , втікать хоч на край світу,
Де мачухи нема….
Таке життя сирітки - один Бог знає це.
Ніхто не пожаліє, не пригорне
І так було повіки, коли були пани,
Що за часів старих Тарас був сиротою.
Не знав других утіх він з роду Шевченків
І мачуху він має, і злий докір тих слів.
За тяжкої праці він гіркий хліб свій їв,
Бо мачуха - не мати, це знає тепер світ.
Коли розбiглись діти, мов пташенята з гнізд
І кожен свою долю із Богом він поніс.
Тепер вже за роками пройшли тяжкі часи
І кращої від мами ніде їм не знайти.
Розкажуть своїм дітям і мабуть не без сліз,
Що їхня бабуся на небі любить їх,
А батько - вже дідусь і біла голова -
Дає, що має внукам і дума не дарма:
Свої плете він думи і підбира слова….