Жив собі цар. Цар слів. У його царстві слова не тинялися затуркано, не метушилися марнотно,
а послухалися беззаперечно.
Непоказне царство посеред землі наче глузувало з біснуватого життя, що трощило зуби по його
ціпких окрайцях.
Цар заправляв словами із олією в голові і жив краще, ніж цар. Бо шив потроху задля втіхи.
Саме так, нічого дивного. Стібав барвисті латтяні ряденця з лайки підшкварених дідьків та
дихання дрижглявих янголів. Щоб не гаряче і не зимно, як у вушку.
Був той цар на лише швець, а й жнець, й на дуді гравець.
Виплеканому ним садочку заздрили верхові сади Семіраміди. Чудасій досхочу. Райдужний
рум’янок, кам’яна квітка, понтійська азалія, неопалима папопороть. Бонсай, ясна річ,
у літературному стилі: лукуморський дуб, дерево-догори-дригом, шовковишня, яблуня з
молодильними грушками.
О схід сонця до садочку зліталися бджоли і сніжинки. Цар складав їм легкі грайливі польки.
Та ледь він торкався губами химеристого інструменту – веселковішого за най, гучномовнішого
за трембіту, лунала однісінька прониклива мелодія. Мелодія абсолютно промерзлої самоти.
Колискова для усніжених бджіл і лапатих сніжинок.
Цар присміхався. Чи то поблажливо, чи то запитувально.
Прямували дні, рачкували ночі. Чи то у маренні, чи то у розмаренні...
***********
Несказка
(Ольгиня Стихи.ру.)
Жил-был царь. Царь слов. В его царстве слова не слонялись бестолково, не сновали суетливо,
а повиновались беспрекословно.
Скромное царство посреди земли словно посмеивалось над взбесившейся жизнью, ломающей
зубы об его несъедобные края.
Царь правил словами с царём в голове и жил даже лучше, чем царь. Он ведь ещё и шил на дому.
Да-да, не удивляйтесь. Шил причудливые лоскутные одеяла из ругани чертей во фритюре и
дыхания озябших ангелов, чтобы не холодно и не жарко, а в самый раз, как у бога за пазухой.
Был тот царь не только швец, но и жнец, и на дуде игрец. Взлелеянному им садику позавидовали
бы висячие сады Семирамиды. Цветик-семицветик, вечноцветущий папоротник, аленький цветочек,
махровая незабудка. Бонсай, разумеется, в литературном стиле - лукоморский дуб, чудо-дерево,
яблоня с молодильными яблочками. И немало иных диковин.
На закате в садик слетались пчёлы и снежинки. Царь сочинял для них лёгкие игривые польки.
Но едва он прижимал к губам странный инструмент – переливчатей свирели, дальнобойней
трембиты, лилась одна и та же проникновенная мелодия. Мелодия абсолютного морозного
одиночества. Колыбельная для заснеженных пчёл и мохнатых снежинок.
Царь улыбался. То ли снисходительно, то ли вопросительно.
Шли дни. Ползли ночи. То ли в сказке, то ли в несказке...