На станції "Осінній" знов дощить,
І небо сіре віє в душу смутком,
І листя під деревами хлющить,
Лякають хмари попелястим згустком.
Так хочеться вернутись в літній сад,
Туди, де тепло і блакить прозора,
Та тільки потяг не іде назад,
Доріг нема, лиш далеч неозора.
В минуле не буває вороття,
В один кінець дає квиток реальність,
Від старості немає укриття,
Безжальна, як вогонь, життя фатальність.
Я б заплатила щедро за квиток,
Щоб повернути те, що промайнуло!
Кружляє вітром зірваний листок…
О, як же в душу холодом війнуло…