У засніженому сні Музі Пегасько оселяється Янгол. Великий, білесенький, лагідний. Такий шляхетний, що пахне сантоліною, панькається з егоїзмом, посміхається на примхи, терпить дурнуваті витівки, вичухує нерви зі спинки та п’ят, витягає з прірв депресій, цьомає у маківку, розчісує зкуйовджене у бійках з реальністю пір‘ячко, наливає до крейзі-чарки з опуклим донцем найзірковіший коньяк, колихає
Музя Пегасько виринула з царини снів, схопилася, стрімко натягнула на себе бадьорий жовтневий ранок, упевнилася перед дзеркалом, що він їй до лиця і посміхнулася йому. Назва вулиці Преображенська обіцяла нові відчуття.
На Музю чекало підвищення кваліфікації у найвищій адміністративній будівлі, 27ми поверховому 127 метровому хмарочосі на тому боці скверу. Хоча бейс-джампінг вабив її сильніше за це.
Через подвір’я поспішала гадзьовита білка (чи статковитий білик) – під хвостика не зазирнеш, тримаючи в зубах гілочку із ушкаралупаними двійнятками волоських горіхів. Біля смітника один горіх вилущився і покотився по доріжці. Звірятко на мить завмерло, уперлося оченятами в некаліграфічні яскраві літери на торці спортивної зали КНУБА й дременуло далі з самотнім горішком.
Реальність настирливо вдиралася у свідомість. Неподалік кляк зашорений муляж російського посольства. Напружено шарудів мурашник дня...
Нарешті, поблажливі сутніки повернули нетутешність. І спалахнули у Сузір’ї - Цвєтаєва плюс мінус Пастернак, у Лесі - Вертинський, Бал господень.
Асфальт кольору крукового крила вкрили бурштинові кленові зорі. Усе догори дригом і Музя крокує по самому небу. А хтось цікавий зорить їй під коротку картату спідницю, та вона почувається впевненіше за царицю Савську і читає й перечитує той корячкуватий яскравий напис: «Живи, кохай і не хворій!» від жахів.
Музя довіряє йому бешкетників тарганів, щойнонароджені страшненькі тексти, тугу за сонячними вітрилами, робочі прикрощі, паролі від кредитки і айфону. Все, крім різьбленої шабатури, яку пильнує дужче, чим Синя Борода потаємну кімнату.
Витривалий Янгол не скаржиться на запаморочення, аритмію, тремор. Він би відсахнувся від свого зображення, але Музя не тримає люстер. Їй цікавіше роздивлятися себе зсередини. Мерехтливі поблажливі крила Янгола стрімко тьмяніють, постать напружується, серце всихає каменем, допоки він кремезним дзьобом не вибиває шибку, аби розчинитися у зграї попередників.
Музя прокидається від подуву завії, звично бере з підвіконня чорну пір‘їну, нотує свіжу різдвяну співанку. Відмикає шабатуру чарівним словом Хугін-Мунін, театрально змахує смоляним віялом, до якого пір‘їна приросла наче рідна, і …
… у засніженому сні Музі Пегасько оселяється Янгол…
Кружляє сніг. Кружляють круки. Кружляють янголи. Кружляють сни.