Музя Пегасько виринула з царини снів, схопилася, стрімко натягнула на себе бадьорий жовтневий ранок, упевнилася перед дзеркалом, що він їй до лиця і посміхнулася йому. Назва вулиці Преображенська обіцяла нові відчуття.
На Музю чекало підвищення кваліфікації у найвищій адміністративній будівлі, 27ми поверховому 127 метровому хмарочосі на тому боці скверу. Хоча бейс-джампінг вабив її сильніше за це.
Через подвір’я поспішала гадзьовита білка (чи статковитий білик) – під хвостика не зазирнеш, тримаючи в зубах гілочку із ушкаралупаними двійнятками волоських горіхів. Біля смітника один горіх вилущився і покотився по доріжці. Звірятко на мить завмерло, уперлося оченятами в некаліграфічні яскраві літери на торці спортивної зали КНУБА й дременуло далі з самотнім горішком.
Реальність настирливо вдиралася у свідомість. Неподалік кляк зашорений муляж російського посольства. Напружено шарудів мурашник дня...
Нарешті, поблажливі сутніки повернули нетутешність. І спалахнули у Сузір’ї - Цвєтаєва плюс мінус Пастернак, у Лесі - Вертинський, Бал господень.
Асфальт кольору крукового крила вкрили бурштинові кленові зорі. Усе догори дригом і Музя крокує по самому небу. А хтось цікавий зорить їй під коротку картату спідницю, та вона почувається впевненіше за царицю Савську і читає й перечитує той корячкуватий яскравий напис: «Живи, кохай і не хворій!»