Музя Пегасько у халаті й капцях вийшла з кухликом на ганок. Ранішній приморозок бадьорив, пір‘ячко їжачилось. Арабіка смакувала розкішно, та чомусь дивно нюшила. Уява малювала щось зовсім інше, ніж кавові плантації. Агов! То бабця Василина порозкидала гній по свому городу. Часу було обмаль.
Зореліт Оберіг 064 нечутно рушив до планети Обітованих крил. Музя кинула хазяйським оком на охайну планетку Тригір’я, де зеленоокий кремезний Тетерів пригортає тендітну руденьку Бобрівку і під дзвони цибає з плотіни (саме так, а не з греблі) у скелясту ущелину. Де дуби на вищому з трьох пагорбів давніші за монастир, а монастир однолітка кардинала Ришельє. Де ягоди полуниці, гриби білі, риби щуки, боровиці шампанські, угорки аметистові, собаки усміхнені. Проминули непривітні астероїди - Полігон, за ним Місто.
Поруч невдоволено пфукала гонорова тінейджерка Музяня. Вона ще не знала, що на березі моря Подвійної веселки її нетерпляче вичікують Білий ведмідь, Чорний кіт і Сонячне вітрило. Вітрило, на яке вона клюне, наче золота рибка на засмачену вересковим медом перловку.