Через щойно зораний, родючий, гаряче червоний, взолотавлений сонцем лан чемні віслюки завезли юрбу туристів до крихітної церкви Георгія Змієборця у рожковому гайку, а звідти до привітної ферми. Віслюки разом із висловухими ейями їли з рук травичку і позували для фотосесій аж до пряної темряви.
Потім усіх запросили до столу смакувати халумі, анарі, сироп керобу, гранату, свіжовичавлену оливкову олію, інші цікаві наїдки, підливали зіванію (викапану бурячиху).
Запальний сертакі гармонійно улився до дисткотечної латини. Музя Пегасько із доцею, майже тінейджеркою, танцювали невтомно і завзято. Був останній четвер жовтня. Несподівано на безтурботну кіпрську ніч, додаючі веселощів, бризкнув дорогоцінний, небачений хазяями з весни дощик.
Вдоволене товариство вмостилося у здоровецькому еманівському автобусі. І … вдарила «Катюша». Не зовсім раптово, бо з промовки Музя ще раніше змитикувала, що лише вони з малою не росіяне. На «Подмосковных вечерах» у Музі здибилися крила, на «Кто-то с горочки спустилcя» вона зтиха мовила: «Треба щось робить…». Мала набундючено засичала: «Схаменися, ти ж тільки у хорі й мовчки!!!»
Та з матусі вже поперла зазвичай вельми поміркована національна свідомість. Вона вловила паузу й увірвалася до неї з «Ой, на горі два дубки». Певне, збережений ченцями в століттях рецепт зіванії дещо відрізнявся від бурячишного, бо крила зголосились дивоявленим колоратурним сопрано. Спів підхопила москвичка Люба з Чернигівщини, намалювалась і гідна підспівка. Утримуючи віжки натхнення, Музя розпрягла коней. Тодi схожий на Івана Піддубного дядько гаркнув: «Слушай мою команду, поём поровну – одна русская, одна украинская». Годину до Айя-Напи співали усі. Порівну. Донька посміхалася і підтупувала.
Решту відпочивальних днів із Музею віталися comrades-in-songs, запрошували повечеряти і повторити, та вона ввічливо віддякувалась. Разом із Марійкою увечері, на дальньому пірсі гавані, де запах моря долав запах смаженої риби, слухали русалоньчини співи вільною мовою. Спільною мовою.
2017