Музя Пегасько спритно попоралася у хаті і чкурнула до лісу, де на неї чекало нетерпляче особисте життя. Кліпала нарощеними віями сніжинок заметіль, чвакала у такт крокам копана, поодаль неквапно перетинали її козулі, розважливо відгупував кралю сосну дятел. У підсвідомості копирсалися поетичні родзинки з лапками. Снігова Королівна швидкомовила Музі свою лічилку:
Віяла, сніжила, тишею тішила,
Долу хилила коралі гілля.
Долі чернетку по білому вишила
Ніжним бажанням і … лічу з нуля.
Чи то ледь пагробилося, чи то відчутно хвилилося. Вогкий сніг частішав. Не молоко, а густі вершки залляли ліс. Спершу стежки, невдовзі шляхи зникли під пуховою ковдрою. Білою ведмедицею згорнулася земля, утнула у хутро чорного носа. Куцу сіреньку днину обійняло тихе млосне передвечір’я.
Думка, що справи кепські, насилу достукалася до замріяної дивачки. Десь, кілометрів за п’ять димарило коминами, підморгувало віконцями село. Телефон, компас, ліхтарик і карта лісництва із власноручно відміченими стовбчиками ділянок лишилися вдома. Крила у сніговії в нагоді не ставали, полисіють та й годі, масти півроку реп’яховою олією, аби відклигали. Загуляла Музя у бік Високої Печі, де і кабани траплялись. Справжнісінький ліс жартував по дорослому. У соняшнiсть щезник за ногу чiплявся і довгенько колами вертав. Люди у лісі припинилися разом з опеньками. Мовчав полігон.
Неляклива дурепа трохи знітилася… Нарешті, заклала собі доброго матюка й увімкнула найчутливіший і найнадійніший навігаційний прилад – дупу. Дупі бездоріжня імла була до спини. Вона повільно, але впевнено спрямувала змоклу до спіднього Музю на милозвучний собачий гавкіт, до краю села, званого Кореєю.
Вiдігріта біля грубки та напувана вересковим чаєм, Музя вдоволено милувалася відображенням свого пружнього спортивного реверсу у великому дзеркалі і міркувала, що за такої розумної дупи мішигінер копф зайва.