Місто-примара зубатилося далеченько у стрімких сутінках. Та серце Музі Пегасько було на цаль від Фамагусти, облишене почуттями, окуповане спогадами. Нeвблаганний Евр шмагав Музю і море. Мерзлякуваті хвилі кольору перестиглої угорки дарма загорталися у лефкарнійське мереживо піни. Катер квапився до схід сонця повернутися у гомінку гавань, де на нього чекала Русалонька з обличчям ляльки-мотанки. Занадто гонорова для плачу і занадто щира для посмішки…
Музя добре зналася на міфічних історіях й історичних міфах. І все ж ранкова золотаво-лазурова уява вперто малювала брутального Зевса, що занурюється у ласкаву Тетіс… От, з купальні серед пелюсток скель, під дзвінки оплиски Русалоньки граціозно, попри жорству, вистрибує Панночка Кохання. А трохи згодом жваві дівчата відкривають обійми ще одній приятельці – Милостивій Матінці.
Відтоді розкраєну потаємним смутком розкіш середморезем’я, де віра дорівнює довірі, дбайливо тримає у долонях Трійця Берегинь, міцніша ніж Троодос. На морі, на землі, у затишніших за кухні мушлях стародавніх церквунь нашіптують
вони на вушко цілющі слова свободи, кохання, стерпності.
З порепаного крислатого бриля Каво Греко Музя задоволено зазирнула у вільне крилате серденько. Узяла з нього грудочку розпеченої духмяної коккінохорії і жбурнула за шалено блакитний безкрай на близький-близький схід. І точнісінько влучила у безсонний монітор Поета Своєї Мрії, що спалахнув пунцовою квіткою папороті.
Вічної. У тимчасовому.