Милуюся весняним полотном…
Яке ж воно красиве і величне!
Природа непорочним чаклуном
Творить це чудо вічне й поетичне.
Не відвести від зелені очей,
Від квітів, що рясніють густо в лузі.
І річка вдалину тече й тече,
Одна душа постійно у напрузі.
В напрузі, бо іде страшна війна…
Я думала, мене мине це лихо…
Пригріла дружелюбно чужина,
Та я сумую і шукаю втіху…
Іду туди, де озеро блищить
І рідний край нагадує красою,
Та у душі то хмарно, то дощить,
І на очах сльоза бринить росою…