Хіба ти маленька, що ставиш такі запитання,
Табі вже ген-ген, до смерті лишилось півкроку,
А ти іще хочеш почути солодке ізрання,
- Вставай, моя доню, час в школу, пропустиш уроки.
Хіба ти маленька, хіба, як дитя, безпорадна,
Що тільки й шукаєш чужої поради й підтримки,
Показуєш свій капризний незрілий характер,
Й свого досягаєш то зімятим плачем то криком.
Хіба ти маленька, що смокчеш підійняту соску,
Забруднену пилом, в чужій непомитій слині,
Хіба ти не в силі сказати упевнене досить -
І вирости зразу ж - на сорок літ із половиною.
Хіба ти маленька - пускати із носа бульку,
Й чекати, щоб хтось хустинкою витер носа,
І бавитись з дітьми в пісочниці на прогулянці,
Під погляди, що матусі кидають скоса.
Хіба ти маленька - їсти із ложечки кашу,
Й бруднити по-новому випраний й чистий слюнявчик,
Хіба ти настільки невпевнена і бідолашна,
Що тільки й лишилось - губами і слиною плямкати.
Ти виросла вже з повзунків і комбінезонів,
Хоча іще прагнеш вдягнути давно не свій розмір,
І хочеш впихнути - в дитячий одяг бізона -
Упевнена, що телятком лишилася досі.
Ти виросла із триколісного велосипеда,
Який розвалився, як тільки на нього сіла,
Тобі вже під силу - плечем підкорити планету -
А ти все дивуєшся з занадто дорослого тіла.
Ти виросла вже - хіба ти себе не бачиш,
У дзеркалі - що ледве вміщає фігуру,
Чому ж тоді ти - в куточку безпомічно плачеш,
І просиш, аби просо склювали кури.
Ти виросла вже - коли ти нарешті зможеш,
Узяти на себе обовязки та відповідальність,
Коли ти нарешті - будеш гратись в дорослу,
Й робитимеш вигляд - що ти, як усі, нормальна.