Ты обещала и я обещал.
Может, мы где-то свернули с дороги
сумерки чувств ощутив. И в итоге
жалости лепет душу распял,
верность вбивая, в неё словно гвозди.
Снова «Прости». Обещания вновь и…
«Милый, отвечу? Снова звонок. По... жди.»
Пряча глаза (бог лишь знает куда)
нежность, как деньги спускаешь на ветер.
В новом звонке пара слов, как отметин,
до обещаний слетят без труда,
после ответ и вопрос сообщеньем -
«Бросить всё вдруг не могу, пощади.
Ты еще любишь меня? Подожди.»
Я подожду – я тебе обещал,
дав ожиданью полжизни… Сперва
ты обещаешь… и снова слова
с губ полетят никого не щадя.
Ты обещала… и я обещал.
Ти обіцяла і я обіцяв.
Може, ми десь заблукали в дорозі,
темряву ночі відчувши. На дроті
жалісний лемент у вухо стріля
кулями вірності. В черзі пробачень,
знов обіцяння, а потім, неначе,-
Інший дзвінок, відповім. Зачекай.
Очі сховавши за тисячі миль,
ніжні слова відпускаєш на вітер.
А на наступний дзвінок кілька літер
до обіцянок, без певних зусиль,
у повідомленні відгук з питанням,-
Кинути все я не можу негайно.
Ти ще кохаєш мене? Зачекай.
Я зачекаю, якщо обіцяв
викреслив дні, що чекав, із життя.
Ти обіцятиме. Знову слова
знімуться з вуст, наче виплід з куща.
Ти обіцяла і я обіцяв.
©Сергей Куринный