Пейо Яворов
МОЛОДІ-ЗАВЗЯТІ
Сам не свій без неї наче,
та й вона без мене плаче.
Криюсь матері всіляко,
а вона — вітця-пияка.
Де б не зупинилась мати,
зачинає знов казати:
«Он сусідська, глянь, Величка,
гарна дівка, білоличка.
Всім відомо — домовита,
і кукібна, й діловита…
А ще й старість поважає
і про честь сім’ї подбає!»
Тяжко через це сумую,
мати ж мовить — то й мовчу я!
Тільки мучусь мимоволі,
серце краючи до болю.
А між тим Росицин тато
лізе чарку цілувати,
ракію й вино глитає —
доню докором діймає:
«Кинути тобі годиться
балачки коло криниці;
мусиш, дочко, не нудитись,
з голодрабом не водитись.
Станчо Ханов має сина,
будеш ти йому дружина;
з батьком Станча мав розмову —
це моє останнє слово!»
Чує дівка не востаннє
тричі кляті наставляння,
вгамувати біль не може.
Гірко нам обом, мій Боже!
Сам не свій без неї наче,
та й вона без мене плаче;
криюсь матері всіляко,
а вона — вітця-пияка.
Щойно ніч на землю пала,
щойно бог здрімнув помалу, —
ніж за пояс — і, мов птиця,
в ніч полинув, до Росиці…
Тин терновий — чи ж завада? —
тин я перескочу радо,
хоч там пси не сплять, хоч люди, —
вмить за тим парканом буду.
А в садочку, жде Росиця,
полохлива голубиця,
там, де плетиво зелене
в’є-плете вінок для мене.
Серце розуму кориться?
Серце — то лукава птиця:
серце розуму не знає,
там де хоче, там літає.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
*
Пейо Яворов
ЛУДИ-МЛАДИ
Тя ме иска, аз по нея
мир не зная, луд лудея.
Аз от стара майка крия,
тя от татко зъл бекрия.
Дето седне, дето стане
пуста майка, и захване:
«Тебе, синко, е прилика,
чуй, съседкина Велика.
Хем да видиш! домовита.
Знаят всички даровита...
Тя честта ми ще да пази,
старост няма да погази!»
Ей че глупо! Що да сторя?
Пък е майка, с ум се боря!
И мълча си, а сърцето,
бяс го къса него клето.
В къта легнал Росин татко,
чашите целува сладко,
пие вино и ракия,
па я хока и кори я:
«Дъще, взеха ти главата
кладенците и хората;
дъще, стига си бесняла,
след обесници лудяла.
Слушай! Станча одобрявам,
с Хъков Станчо те главявам;
днес баща му — той ми рече,
аз му рекох... свърши вече!»
А Росица слуша клета
дума страшна, триж проклета,
слуша, тръпне и проклина.
Горко, боже, нам двамина!
Тя ме люби, а по нея
аз дене-ноще лудея;
аз от стара майка крия,
тя от татко зъл бекрия.
Мръкне — мине, вардя време,
чак и господ да задреме,
тикна в пояса камата,
па към Росини в тъмата…
Тръне-мръне кой ти гледа?
Плет да бъде десет реда,
спят ли кучета и хора,
бог помози! — хоп на двора…
Там в градината Росица,
плахата ми гълъбица,
восък бледа сред шумака,
вие китка, мене чака.
Че сърце глава не пита,
то е птичка дяволита:
дето иска, се пилее,
дето иска, там ще пее.