«ти ж любиш вино?» -
спитав він змахнувши відблиском, гострими гранями.
так лячно від ігор уявою
як холод іде її тендітними голими плечами.
розкурковує напій, наливає їй у корок із термоса.
легкою цівкою, не ливши за край
терпко-червоне, як її губи під масками помади.
Якби вона цілувала, він би не зупиняв
руки білі й холодні, як змальований крейдою липкий асфальт.
очі прекрасні й сумні, ніби щойно дехто помер,
дехто, для неї суттєво важливий, як орган.
якби міг, він б допоміг,
зупинив її горе, знав повні потреби.
так море ходці досліджують материки,
він її відкрив би для себе.
«ти знаєш, сонцю також болить.
опалює смертно округлені межі.
сонце за хмари біжить,
ховає себе від криків людських» -
сонце конче схоже на неї.
«у води також буває свій страх.
її течія ховає всю суть у густий очерет».
цікаво, що вона бачить коли літає у снах
вода стікає з повік її наповнених смутком очей.
вона
будучи поряд, навчилася поглядом проходити повз,
обнявши руками, відпиває ковтками холодне вино.
«напевно, її мають на думці коли описують зливи дощу»
її очі – ніби бачили голод, холод і смертельну війну.
їй холодно, вона кутає руки у смуток,
її серце ніби щойно отримало опік.
ховає долоні, а після й себе у міхи,
де не бачить весь світ,
б'є очі об книг сторінки.
Прекрасна, розбита й одна серед всіх.
з її уст і пухлих повік під стежками сліз
повинні складати бібліотеки хворих, сліпих.
побачивши її посмішку, просили б «більш не фальшив».
якщо смерть є красою із порухом крил,
за такою як вона повинні іти.
31.12.2021
23:15