Пейо Яворов
ОСІННІ МОТИВИ
І
Пронісся верховик зухвало —
й дерева розхитало,
а з їхніх віт осиротіло
зів’яле листя облетіло.
розвіяв вітер полем шало
листву оту опалу:
стоять дерева сивочолі
і тужно хилять віти голі…
ІІ
Вдень тумани, мов примари,
тьма вночі, куди не кинь,
і повзуть плаксиві хмари
в піднебесну височінь.
Все навкруг печаллю вкрите,
і в душі бринить сльоза;
в грудях серце сумовите,
наче мертве, — замерза…
ІІІ
Вітер прокотився нині,
з неба здмухуючи тінь,
розпросторилася синя
неосяжна височінь.
І на землю страхітливо
зірка болісно глядить:
важко лахаву й журливу
землю в цю впізнати мить.
ІV
Пекельний морок, ніч німа…
Тьма, ані шереху нема:
так небо низько нависає,
що землю нібито торкає.
Порожнява в душі моїй,
сліпі думки зринають в ній…
Хоч десь би заясніла зірка —
хоч птах нічний би ухнув гірко!
V
Бунтує — не мовчить, неспинна,
лиха зимова хуртовина,
дійма, дошкульниця, хоч згинь:
то чути, як реве, плаксива,
то захихоче, реготлива,
аж до небесних володінь…
Ні, не хурделиця-птотвора
зриває криком горло хворе,
не заспокоїться ніяк:
це, лихом скутий звідусюди,
світ цілий надимає груди
й цієї ночі стогне так …
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Пейо Яворов
ЕСЕННИ МОТИВИ
І
Повя горняка през полята,
залюшна дървесата –
и от настръхналите клони
листа увехнали отрони.
Горняка разпиля листата
далеко из полята:
стоят самотно черни стволи
и скръбно махат вейки голи…
ІІ
Денем призраци мъгливи,
нощем тъмни тъмноти,
пъплят облаци дъждливи
в поднебесни висоти.
Дух на вглъхнало мъртвило
сред природата немей;
и в гърди сърце унило
сякаш мъртво — леденей...
ІІІ
Духна вятър от усои
и небето проясни,
ширнаха се без граница
тъмномодри висини.
И звездите към земята
гледат с уплах и тъга:
те едвам я разпознават –
кална, дрипава сега.
ІV
Безмълвна нощ и адски мрак...
И нигде звук, и нигде зрак:
почти допират до земята,
тъй ниско тегнат небесата.
Духът страдае притеснен,
умът блуждае ослепен...
О, боже, дай една звездица —
и глас, макар на нощна птица!
V
Не млъква вой — стихийна буна!
Не млъква зимната фъртуна,
по-ненадейна всеки час:
ту забърбори тя плачливо,
ту прихне ядно заканливо,
ту чак в небе извие глас...
И струва ми се, че не хала
бездънно гърло е продрала
и вън лудее с бясна мощ:
но че притиснат от бедите,
цял свят си е надул гърдите
и стене в тая адска нощ...