Ось він, влучний момент. Нарешті я за кафедрою і маю змогу сказати цим "святим" все, що про них думаю. І їм не уникнути цього. Вже уявляю, як червоніють від сорому, плачуть і каються. Та й добре, бо вони саме цього варті.
Моя проповідь їм буде на користь, бо підготувався відмінно: вдумливо проаналізував усі знайдені матеріали, вибрав найвлучніші цитати, склав детальний план.
Востаннє намагаюсь впорядкувати думки, набираю повні легені повітря і починаю. Слова ллються швидким бурхливим потоком.
— Хто дав вам право когось осуджувати? Хто дозволив корити інших за гріхи і промахи? Чи не знаєте, що основою всіх слів і вчинків повинна бути любов? Хіба не бачите, що сказане без неї не сприймається, викликає тільки обурення і невдоволення та залишається безплідним?
Хто, як не ми, християни, маємо палати безумовною негаснучою любов'ю? Хіба не ми повинні обіймати теплом кожного і показувати своїми добрими вчинками любов Спасителя? Чи не нам заповідано любити і благословляти навіть ворогів?
Може, саме через вашу різкість люди не йдуть до Господа? Проявляєте так мало любові, і тому хтось досі на шляху в пекло? Хіба це не лицемірство – називатися дітьми Бога і не любити ближнього?
Після серії таких запитань, призначених викликати сором і страх у слухачів, витримую психологічну паузу. Гнівно обвожу поглядом кожного і раптом помічаю, що промова не справила належного враження, навіть більше, здається, вона не мала жодного впливу. Ніхто не похилив голову від сорому. Ніхто не заплакав у щирому покаянні. Однак людей значно поменшало, дехто, не звертаючи на мене уваги, повільно вийшов, зачинивши за собою двері.
Господи, невже все даремно? Хіба цим зачерствілим у власній праведності людям ніщо не допоможе? Ох, як мені нестерпно від їхньої байдужости до справжніх проблем!
Несподівано в серце повільно вкрадається розпач. Замість розкладених у потрібному порядку думок – у голові якийсь туман із суміші смутку, обурення і незадоволення самим собою. Мало сказав, напевно, або занадто слабко. І, що вкрай болюче, безрезультатно. Всі сильні почуття, які на початку переповнювали мене, наче розчиняються в тумані, залишаючи холодну порожнечу.
Боже, проговори до них! Громом, бурею, блискавкою! Може, хоча б так зрозуміють!
Але що це? Чому голос із неба більш схожий на подих тихого вітру? Чи почують вони, Господи, чи зрозуміють?
Вже перші слова змушують здригнутися: голос звертається не до них, а до мене! Він з такою ніжною теплотою промовляє моє ім'я, що благоговійно замовкаю.
— А ти сам любиш кожного? Кожного, до кого тепер звертався?
— Всіх люблю, — намагаюсь вимовити, але серце тремтить і вуста не слухаються. Ні, Йому я цього сказати не можу. У відчаї вигукую: — Та як їх можна любити?!
— Але Я люблю їх, — це прозвучало так щиро, що хочеться заплакати чи навіть кудись зникнути, але я ніби застиг на місці. Мабуть, грім не справив би на мене більшого враження.
Поволі починаю щось розуміти. Повертається ясність. Туман розвіюється. Присоромлено озираюсь навколо. Приміщення неквапливо покидають останні слухачі, навіть не помічаючи мене.
Схиливши голову, сходжу зі збудованого мною п'єдесталу. І падаю прямо на коліна.
— Прости мене, Господи! Будь ласка, навчи любити всіх. Так, як Ти.