Ця музика із шарудіння листя
дубів, берез і кленів;
їх запахів і тіней від сонця, що сідає
мене так вабить і наводить транс.
В ній нотка є жалю
від перегуку рейок і коліс
найдовшої в Європі мережі вузькоколійок.
Я почуваюся мов швед,
що проводжає останній з острова пором
і невідомо чи зустріне той перший навесні.
Ще будуть ночі довгі, сутінкові дні,
холодні води річки, що не замерзає,
та гурт качок, що там на дні,
дай Боже неглибокім,
шукають кушері та тим же горопашні
і живуть,
не відлітають.
Вони живуть, а ми страждаєм.
Чому?
Бо жити не умієм просто,
а хочемо багато.
Для чого і для кого?
Раби марноти,
живімо, поки є ще час
любити світ дотульно, всеохопно.
Та множити Любов
у всіх її численних проявах і чинах.
Причини не шукаючи.
Не видіти мети,
іти та шурхотіти листям.
Лети ж над небом,
душенько моя пречиста.
Тут і нині.
.
© Copyright: Валентин Лученко, 2011 - 2021