Естер буда найвродливіша,
І цар одружитися вирішив
На ній, та придбав іще жінку,
Кохаючи більше за інших.
Пос;див до царського трону,
Поклав на волосся корону
За звичаєм та за традицією,
Зробивши її так царицею.
Не знав Ахашв;рош про рідних -
З якого народу Естер,
Та був із прибічних негідник,
Який вище всіх груди пер...
Йому ж бо вклонялися люди
І падали ниць перед ним,
Лише Мордехай з дому Юди
Не гнув перед князем колін.
Це був вихователь Гадасси,
Сирітки, вона же - Естер.
Вони - полоненого класу,
Та донька - цариця тепер!
І так переповнився люттю
Гаман, що не згнувсь Мордехай,
Та в вухо цареві, між суті:
«Народ, що розкиданий вкрай,
Закони твої не шанує,
Там Бог їхній тільки панує...
Так хай же він згине!» - «Нехай!»
Почувши про це, Мордехай
Царицю Естер повідомив
Просити про милість у цьому -
Заступницею стать народу:
«Господь дасть тобі нагороду».
Та в смутку цариця Естер:
«Не кличуть мене відтепер,
Як тільки зійшла-но зоря
Вже тридцять як днів до царя.
Та знаю іще я с тих пір -
Хто ввійде у внутрішній двір
Без запрошення,-
Тому оголошення
Суворої смерті, якщо цар упертий.
Та лише до кого простягне берло,
Той житиме далі, тому повезло.
«Не думай про душу, подумай про нас;
Можливо, тому досягла ти цей час,
Щоб нас врятувати!» - сказав Мордехай.
«Ну, що ж, як загинуть - загину, нехай!
Але зроблю спробу людей врятувать,
А там - будь що буде, якщо і вмирать!..»
Не ївши, не пивши три дні і три ночі,
Умивши обличчя, заплакані очі,
По-царськи вдягнувшись, цариця Естер
Ввійшла в царську внутріш, хоча дух їй спер.
У грудях давило, неначе сверло...
Та цар простягнув золоте їй берло.
А далі все вийшло простіш за просте:
Мудріша була за Гамана Естер -
Їй мудрість та розум Господь Сам надав,
Бо Він за народ піклувався і дбав.
І викрився врешті підступний обман,
Висів на гілляці тепер сам Гаман.
І чином таким цар народ той не стер,
І вдячні були всі цариці Естер.
Як дивно Господь Свій народ так бор;нить:
Спочатку - полон, а тоді, враз - корона!
Господь упрямовував дівчині шлях,
Аби через неї піднявсь віри стяг!
Доречі, цей приклад до нашіх сердець:
О, як же то прикро, що я –не борець...
Якби моя хата, та скраю,
Ніхто хай мене не чипає,
Аби було добре мені,
А там - хай горять, хоть в вогні!
Але ж всі ми - браття та сестри,
Повинні ми кожного нести
У тяжку хвилину, схиливши коліна
В своїх молитв;х, в солоних сльозах
Не тільки за себе...віддячить нам небо!